Глава 4

Глава 4

Почувши пропозицію переміститися у більш комфортну обстановку, Кессіді хотіла було погодитися, але раптом на неї наче хвилею накотили підозрілість та несвідомий страх.

А він? Що його сюди привело? У яких він стосунках з жертвою жорстокого вбивства? Якщо ось так просто взяв і вдерся до неї в кімнату майже посеред ночі порталом?

– Нікуди я з вами не піду! – викрикнула вона, відстрибуючи від Алекса вбік і зриваючи з зап’ястя лівої руки нитку вже готового заклинання, яке вона ще й регулярно оновлювала.

– Що? Що це означає? – здивувався молодий чоловік, натрапивши на несподівану перешкоду у вигляді невидимої стіни. – Хммм… Схоже на тролячу клітку…

– Угу, це саме троляча клітка і є, – просвітила його підопічна. – Посилена та укріплена особисто мною.

Алекс був професором не за потребою, а за покликанням. Тому, незважаючи на обставини, він не зміг утриматися, щоб не оцінити винахід своєї підопічної.

– Яка цікава структура… – задумливо промовив він. – Просторові грати з рівномірним розподілом енергетичних зв’язків між вузлами плетіння… Хммм… Компактні, миттєво само відновлювальні, витрати енергії мінімальні і при цьому абсолютна надійність плетіння. Дуже талановито, особливо для другокурсниці, – похвалив він. Після чого, начебто, ніби між іншим поцікавився. – І навіщо ти замкнула мене всередині цієї чудової тролячої клітки?

– Щоб не поділити її сумну долю! – кивнувши на мертве тіло, з викликом заявила дівчина і вперла погляд своїх підозріло примружених яскраво-зелених очей у опікуна.

– Що? Що-о-о-о-о? – щиро здивувався голова служби безпеки УММ.

Ні, до благоговійного жаху, який він майже завжди викликав у студентів, Алекс звик. Більше того, те, наскільки студенти, особливо першокурсники, його боялися, іноді його навіть розважало.

Тим не менш, наскільки він знав, ніхто з них ніколи не тільки не обвинувачував його у тому, що він може становити небезпеку для їхнього життя, але нікому з них навіть на думку таке не приходило. Так, це щира правда – його бояться, проте й довіряють –  абсолютно!

І ось тобі отакої! Дожився!

Алекс навіть образився: як це взагалі можна, про нього і таке подумати?! Про нього, про главу безпеки УММ, головний обов’язок і життєва місія якого – захищати та оберігати!

– Ти на що натякаєш? – обурливо запитав він, резюмувавши в цьому лаконічному питанні усі вищеперелічені думки, що промайнули у його мозку.

– Натякаю? – нарочито здивовано перепитала вона. – Ні, не натякаю, а прямо кажу! Тоді як я сюди прийшла через двері, ви заявилися ПОРТАЛОМ! Ви ЗА-Я-ВИ-ЛИ-СЯ ПОР-ТА-ЛОМ до кімнати юної дівчини, яка при тому ще й ваша студентка! Без дозволу! Без попередження! Отож, ні. Я не натякаю, я прямо кажу! – заявила Кессіді, яка висуваючи настільки серйозні, на її думку звинувачення, так сповнилася почуття праведного обурення, що підняла підборіддя, вперла руки в боки і навіть наблизилася на крок до опікуна.

Висунуті звинувачення, на думку доброчесного і відповідального декана Каролінга, були настільки смішними та безглуздими, що він не витримав і голосно розсміявся.

– Аха-ха-ха-ха-ха-ха! Авжеж! Авжеж! Як же я міг забути? Я ж жорстокосердий ловелас та бабій… – настільки заливаючись гомеричним сміхом, що навіть дихати не міг, насилу вимовив він. – А це ж все одно, що серійний вбивця! – додав він. Після чого раптом замовк, а потім, зловісно посміхнувшись, клацнув пальцями. – Серійний вбивця, якого ти сподівалася утримати у клітці? – вкрадливо поцікавився він, навмисне дражнячи і наганяючи жах на підопічну.

Перелякані очі якої з дедалі зростаючою тривогою уважно й невідступно слідкували за кожним рухом пальців «серійного вбивці», що легко долали плетіння за плетінням…

Кессіді слідкувала так уважно, що те що, вона вже більше не стоїть, а повільно сповзає по стіночці вона усвідомила лише тоді, коли її в’язень подолав останнє плетіння й опинився на свободі.

– Вибач, що не виправдав твоїх надій, – з нарочито-глумливим співчуттям у тоні промовив він, – але от і все! Я знову вільний і тепер мені ніщо і ніхто не заважає перерізати тобі горло, – добавив він, хижо вишкірившись. – Я ж правильно розумію, що ніхто не знає, що зараз ти тут зі мною, а не у своїй кімнаті? – підморгнувши, додав він змовницьким пошептом.

– Ні! Ви неправильно розумієте! – мимоволі, виключно із духу протиріччя випалила Кессіді.

– А-га-а! Усе як і завжди! – кивнув співрозмовник. – Твоя подруга ошивається десь поблизу! – задоволено посміхнувся він, даючи зрозуміти, що у нього з самого початку не було навіть і тіні сумніву, що це саме так і є. І навіть ще гірше, він спеціально спровокував її на необдуману відповідь.

Розуміючи, що від кожного її наступного слова залежить доля Пенелопи, Кессіді зібралася й зосередилася. Вона більше не має права на помилку, вирішила вона. 

– Можливо, – з напруженою усмішкою кивнула вона. – А можливо, я просто блефую, щоб зберегти собі життя… – прошепотіла вона з тремтінням у голосі, з подивом розуміючи, що й насправді відчуває несвідомий жах перед цим, за великим рахунком, чужим для неї молодим чоловіком, у цілковитій владі якого вона зараз знаходиться.

А дійсно, що вона про нього знає? Тільки те що – її старший брат вважає його своїм найкращім другом. І те що її батьки нібито йому довіряють. От тільки знає вона це не від них, а від нього. Що ж до нього, то вона взагалі сім років про нього майже нічого не чула. Бо не хотіла чути, правдивості заради, нагадала вона собі. І все ж таки… А раптом, вона не дарма боїться? Раптом за чарівною зовнішністю її нібито опікуна, який до того ж декан факультету демонології, ховається душа вбивці? Причому не просто вбивці, а справжнього збоченця та маніяка!

Помітивши, що його підопічну у буквальному сенсі трясе від страху, Алекс усвідомив, що його, здається, занесло. Тим паче, що і за інших обставин, подібний жарт був би скоріше дурним, ніж веселим, а поряд із зовсім свіжим трупом молодої дівчини… Це вже навіть і не жарт був, а знущання.