Глава 2

Глава 2

Кессіді та Пенелопа чесно намагалися зосередитися на читанні…

Однак щоразу, коли вони випадково зачіпали одна одну або ліктями, або ногами – одна з них відразу згадувала щось дуже важливе, що вона ще раніше хотіла розповісти подрузі, але чомусь раніше постійно забувала. І ось тепер раптом згадала.

Отож нічого дивного, що обмін інформацією проходив дуже й дуже продуктивно, а от читання – не просувалося від слова «зовсім».

Впіймавши себе на тому, що вона вже вшосте або всьоме перечитує ту ж саму сторінку і все одно нічого не розуміє, Кессіді вирішила, що якщо вона терміново не передислокується – вона так і буде до ранку «читати» цю і тільки цю сторінку.

Забравшись на широке підвіконня та відгородившись від подруги атласною гардиною, вона улаштувалася «по-турецьки» і таки, нарешті, повністю поринула в читання.

В очікуванні сходу сонця, перевертаючи сторінку за сторінкою, дівчина час від часу позиркувала на розмиті дощем силуети ліхтарів за вікном.

І тільки-но за вікном посіріло достатньо, щоб можна було розгледіти не тільки світло ліхтарів, а й силуети дерев, Кессіді зіскочила з підвіконня. Отож, навіть якби світанок дуже захотів би – підкрастися непомітно йому б не вдалося.

– Ох, Пен, ось-ось сонце зійде! Усе! Припиняємо читання! – оголосила вона. – На тобі – намалювати навколо мене захисне коло й розставити свічки. Вони на тумбочці, – проінструктувала вона подругу. – А я тим часом пропишу на поверхні дзеркала координати особистих покоїв моєї хрещеної, – додала вона, встромлюючи в подушечку свого безіменного пальця гострий край золотої шпильки, яку завжди носила з собою саме для отаких от випадків.

Закінчивши виводити символи, Кессіді не відразу почала ритуал. Спочатку вона переконалася, що усі чотири свічки стоять на належних їм місцях і при цьому горять рівним, спокійним полум’ям. Потім, ще раз перевірила символи і, тільки після цього вже, нарешті, прошепотіла:

– Ostende mihi quem videre cupio![1]

І нічого.

– Ostende mihi quem videre cupio! – вимогливо повторила вона більш гучнішим голосом.

І знову... ні-чо-го: поверхня дзеркала, як була звичайним дзеркалом, так і залишилася.

– Ostende mihi quem videre cupio! – цього разу Кессіді вже практично прокричала.

Проте знову з тим же успіхом... точніше без оного.

Перевіряти ще раз координати Кессіді не стала. Бо у цьому не було сенсу. Як не було сенсу і в тому, щоб знову й знову повторювати формулу виклику.

Якби її дзеркало все ще було зв’язковим, то брижі на його поверхні з’явилися б, ще тоді, коли вона тільки почала вимальовувати останній символ.

Дівчина спохмурніла, посміхнулася і похитала головою:

– Яка ж я усе таки наївна дурепа! – самокритично заявила вона.

– Щось не так? – запитала очевидне Пенелопа.

Кессіді була така засмучена і так зла на себе, що навіть на ногах стояти не могла. Опершись спиною на шафу, вона хоча і повільно, але цілеспрямовано сповзла по гладкій поверхні лакованого дерева вниз.

– Навпаки, – глузуючи сама з себе хмикнула вона. – Все так! Все так як і повинно було статися. Він мене знову прорахував і переграв! Три – один на його користь! Що б його! І мене заодно! Повірити не можу – яка я ідіотка! Повна, кругла та наївна ідіотка! Ну от що він за гад? Навіть не гад, а справжнісінький підколодний хробак?!

– Може не хробак, а змій? – одночасно співчутливо та іронічно посміхнувшись, поцікавилася Пенелопа.

– Що? – винирнувши із своїх наповнених розчаруванням та праведним гнівом думок, перепитала Кессіді.

– Не хробак, а змій підколодний… – з усмішкою пояснила подруга.

– Ні, Пен, – обурливо пирхнула дівчина. – Він саме хробак, а не змій! Бо мені так хочеться! Так і хочеться... – вона несвідомо стиснула кулачки, – наступити на нього і розчавити! І розчавити! І розчавити!

– Ну, якщо наступити і розчавити, то, звичайно, наступати краще на хробака. На них і наступати куди безпечніше і давити простіше, – з пустотливою усмішкою кивнула подруга.

– Ні в цьому справа, Пен, – піджала губки Кессіді, – а в тому, що хробак – набагато огидніший і мерзенніший за будь-якого змія! – пирхнула Кессіді. – Щоб йому… заляльковуватися розумнику такому! І не полінився ж, перевірив дзеркало! І заблокував! От коли тільки встиг?

– Тобто, з хрещеною зв’язатися не вийде? – з явним полегшенням у голосі чи то уточнила, чи то резюмувала Пенелопа.

– За допомогою цього дзеркала, ні, не вийде, – тяжку зітхнувши, з роздратуванням підтвердила Кессіді. Услід за чим гордо підняла підборіддя й рішуче оголосила: – От тільки мене це не зупинить! Як там говориться, находить тільки той, хто шукає? Ось ми зараз і пошукаємо…

– Пошукаємо? – здивовано округлила очі подруга. Однак одразу сама ж собі і відповіла. – А-аах... Ти маєш на увазі пошуковий ритуал? Зараз? У пів шостій ранку? А тебе не бентежить, що це трохи зарано для відвідувань? – солоденьким голоском поцікавилася вона.

– Ні, анітрохи не бентежить! – відмахнулася Кессіді, думки якої були зайняті складанням списку усіх необхідних для нового ритуалу пристосувань та інгредієнтів.

– А ось нашу нову знайому, яку ми розбудимо на годину раніше заради того, щоб скористатися її зв’язковим дзеркалом, я впевнена це дуже збентежить! – тим часом солоденьким голосом продовжувала подруга. – Мене б, наприклад, такі ранні гості, яких я ще й уперше в житті бачу, не тільки збентежили, я б їх за таке святотатство просто прокляла! Щонайменше, триденним проносом!

– Ого! Оце ти зла! Мені навіть подумати страшно, що ти маєш на увазі під найбільшою мірою! – не відриваючись від малювання пентаграми, хихикнула Кессіді. – Але ти маєш рацію, – погодилася вона, – у кращому разі мені просто не зрадіють і не пустять на поріг. А в гіршому, як ти сказала, так проклянуть, що це назавжди відіб’є в мене бажання ходити у гості рано в ранці! Отже, завдання ускладнюється, доведеться шукати не просто незаблоковане зв’язкове дзеркало, а одиноке незаблоковане зв’язкове дзеркало, тобто таке, господині якого немає вдома.