Розділ 12

     Всю дорогу Клер мовчки йшла за Ніколасом, їй не дуже подобалася перспектива лишитися з ним наодинці на такий довгий час, враховуючи на скільки сильно він її приваблював. Вона почувалася максимально ніяково. А Ніколаса здавалося це трохи забавляло. Вони пройшли по коридору і він запустив її до кімнати, озирнувшись, щоб ніхто бува не помітив.

       Зачинивши двері він промовив:

        — Влаштовуйся, пізніше принесу книги, будеш вчитися. Поки можеш відпочити. Вечерю я принесу. Нікуди не виходь і нікому не відчиняй, ніхто не має знати, що ти тут. 
        Дівчина слухняно кивнула, дивлячись як за ним зачинилися двері. Вона озирнулася. Його апартаменти були оздоблені в темних тонах і освітлювалися декількома канделябром з чорного металу.  Високі вікна закривали важкі темно-сині штори, збоку від вікна стояв письмовий стіл завалений купою свитків і книг, біля нього висока книжкова полиця з дуже старими на вигляд книгами в чорних палітурках. Посеред кімнати стояв невеликий диванчик, а в дальньому кінці кімнати велике ліжко, застелене темно синьою білизною. Клер вмостилася на диванчику і вирішила послухати його поради і відпочити, день сьогодні був важкий...

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
 

         Леон Тріппо увійшов до таверни і озирнувся. Сьогодні тут було не дуже людно. Майже одразу до нього підскочила служниця:

        — Магістр Тріппо?— спитала вона і коли він кивнув, поманила за собою.— Ходімо, на вас вже чекають.

        Вона провела його вглиб приміщення до затишного закутку котрий погано було видно з входу, та з якого натомість, можна було оглядати все приміщення. Там в напівтемряві сидів який чоловік. Побачивши Леона він підвівся і привітався з ним. Коли вони сіли за стіл, він жестом відіслав служницю подалі. 
         — Я вельми вдячний, що ви погодилися зі мною зустрітися,— почав співрозмовник. Він так вдало обрав місце, що при всьому своєму бажанні Леон не міг розгледіти його обличчя повністю: тонкий промінь світла падав лише на частину його обличчя.— Я так розумію причину з якої мені потрібна ваша допомога, вам озвучили?

         — Загальними словами,— кивнув Леон.

         Чоловік кивнув.

         — Мого діда зачаклували, дуже давно. В нього щось забрали і помістили сюди,— він вказав на скриньку на столі,— після того, він спить непробудним сном уже багато років. Використали невідоме нам закляття, чи ритуал. Я не зміг знайти жодної згадки в історії, коли б використовували щось подібне. Сподіваюсь ви зможете підказати чи можливо повернути все на місця. 
          Леон  насупився і обережно відчинив скриню. На чорній оксамотовій подушці лежала фіолетова скляна сфера, в середині якої хаотично рухалася якась чорна субстанція. Леон провів рукою над сферою і відчув від неї потужну темну магію.

          — Вибачте мою цікавість, та чи не Дрейк Безсмертний зробив це з вашим дідом?— зацікавлено спитав Леон.

           — Чому ви питаєте?— чоловік був здивований.

           — Просто я не знаю нікого хто міг практикувати нові ритуали, окрім нього... Тим паче ця річ фонить потужною чорною магією. 
           — Мені здалося, чи ви справді в захваті від Дрейка?— ще більше здивувався співрозмовник.

           — Я не можу підтримувати його методи, та заперечувати колосальний вклад цієї людини в розвиток магічного мистецтва неправильно... Вибачте, якщо це ображає ваші почуття,— знітився Леон.

          — Я розумію,— кивнув чоловік, він навіть ледь посміхнувся.— То що ви можете сказати? 
          — Я можу її взяти?— уточнив Леон.

         Чоловік трохи розгубився та все ж нерішуче кивнув. Леон дуже обережно взяв сферу і підніс її  до світла, намагаючись як найкраще роздивитися:

           — Це якийсь артефакт, що утримує якусь сутність всередині... Ніколи не бачив нічого подібного... Вона створена щоб утримувати і не відпускати...— Він промовив якесь закляття і сфера засяяла фіолетовим світлом а навколо з'явився червоний димок.— Ритул дійсно мені незнайомий , та зроблений він на крові... Отже потрібна кров для оборотного ритуалу...— продовжив він, прокручуючи сферу в руках.

            — Чия кров?— насупився незнайомець.

            — Хвилинку,— Леон прошепотів ще одне закляття і навколо кулі з'явилися чорні та фіолетові іскри.— Два?— Леон насупився. Він підвів очі на співрозмовника.— Буде складно, та якщо знайдете інгредієнти, я складу оборотний ритуал. 
            — В чому складність?— насторожено спитав чоловік.

            — Треба два зразки крові. Один — спадкоємця жертви, тобто ваш, ви ж його онук. А інший... незнаю, чи це можливо, але треба кров того, хто наклав чари. Може в Дрейка був якийсь роман і десь є його нащадок...— розгублено сказав Леон і поклав сферу на місце.

             — Я вас зрозумів,— кивнув чоловік, він закрив скриньку і поклав на стіл чималий мішечок.— Це аванс, складіть ритуал і отримаєте вдвічі більше. Передасте його нашій спільній знайомій, вона знає куди надіслати. Дякую вам. Ви не уявляєте яку важливу справу допомагаєте зробити.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

              — Може мені піти з тобою?— з сумнівом спитав Алекс, спостерігаючи як Дін Морган творить закляття, щоб створити портал. 
              — Не варто, це не займе багато часу і мені там нічого не загрожує,— усміхнулася Кароліна.— Перевір краще захист, щоб ніхто більше сюди не пробрався.

           Алекс кивнув, та провівши їх поглядом вирішив почекати.

            Пройшовши крізь портал Кароліна та Дін опинилися в просторому розкішному приміщенні палацу. Авжеж їх поява не пройшла непоміченою і всі погляди були спрямовані на них. Створювати портал до королівського палацу мали право лише члени королівської родини і в крайньому разі. Серед придворних почулося перешіптування, тут не чекали побачити Хеллфайр, ще й в такому вигляді.         
        На ній була проста чорна сукня строгого крою, що ще більше підкреслювала блідість шкіри. Волосся вона заплела в косу, щоб не заважало. 
           — Всі геть,— не надто голосно, але так щоб почули всі промовив чоловік в центрі залу. Здавалося він не помітив сина, його погляд був прикутий до жінки в чорному, що не наважувалася ступит крок вперед, лише пильно на нього дивилася. Коли всі придворні зникли за дверима, він підійшов  і стурбовано поглянув на неї. 
           — Ти тут, отже...— почав він.