Розділ 10

     Марго зосереджено кидала інгредієнти в котел. Незважаючи на образу, вона хвилювалася за подругу і хотіла допомогти.  
     Зілля хлюпало і булькотіло постійно змінюючи колір з чорного на синій, зелений, червоний... всі кольори окрім білого. Таким воно стане аж за три дні, і лише тоді буде готовим. Вкинувши дрібку якогось сірого порошку, Марго зітхнула і почала вимішувати суміш.

     Думками вона повернулася в минуле, коли лише вступила до університету, Кароліна тоді вже викладала Стихійну магію, і допомагала тодішньому декану факультету Стихій.  Вони здружилися досить швидко і Кароліна завжди була доброю подругою, вони ділилися всім і могли обговорювати будь-які теми окрім однієї... Те, що було в підвалі. Марго так і не вдалося дізнатися головну таємницю подруги, та вона розуміла одне, щоб там не було — оберігати його дуже важливо, бо Кароліна відмовилася від всього прив'язавши себе до цього місця. 
      Вона була точно впевнена, що те, що зараз сталося якось пов'язане з "тим, що у підвалі". Не випадково зникло саме те зілля, яке багато років нікому не треба було... Прокляття "тихої смерті" надважке, одна людина його не проведе, воно потребує особливих умов і значного вливання сил. Якби Лич спізнився на кілька хвилин зілля уже б незнадобилося. За стільки років у Кароліни заявилися вороги, чи може вони й були давно, просто про них ніхто не знав...

        Від думок її відволік невдовоний Леон, що влетів без стуку до її кабінету.

        — Що відбувається?— нетерпляче спитав він.

        — Ти про що?— спитала Марго, продовжуючи мішати. 
        — Що з Кароліною? Чому Лич вирішив, що він головний? Що за таємниці?

        — Надто багато питань,— зітхнула Калло.— Що з Кароліною, ти знаєш. Чому Лич командує, гадки не маю... а про таємниці не в мене питати треба, то не мої таємниці.

        — Чому вона досі непритомна? Ти мала дати їй зілля.

        — Якби воно в мене було, вже б дала,— зберігаючи спокій промовила вона.

        — Тобто? В тебе мало бути зілля...

        — Мало бути, але нема... Леоне не заважай, мені треба варити все заново.

        — Вона доживе?— нахмурився Леон.

        — Лич сказав, що підтримає в ній життя стілки скільки треба... 

       — Але ж будуть побічні ефекти...— він сів у крісло і Марго зрозуміла, що він не збирається йти.

       — Іншого варіанту в нас немає,— знизала плечима Калло і кинула дрібку чорного порошку з баночки, що стояла на столі поруч.

         — Але чому? В неї ж не було ворогів...— ніби сам у себе спитав Леон.

         — В неї були таємниці... звідки ти можеш знати, що не було ворогів? 
         — До речі, що ти знаєш про її таємниці?— він пильно на неї подивився.

         — Нічого. Вона не хотіла про це говорити, я не розпитувала...

        — Але ж ти найкраща подруга, ти мала знати все,— здивовано сказав він.

        Марго зло на нього подивилася, роздратовано вона спитала:

         — Чому ти вирішив задавати питання мені? Йди туди, питай Блекка, Лича... кого хочеш. Ти не там шукаєш відповідей.

         — Мене Лич виставив. Сказав, що Сентрокк з нею побуде.

         — Ну це логічно,— кивнула Марго.— Нащо ти там?

         — Чого це логічно? Чому він, а не я?— обурився Леон.

         — Ну, по-перше,— зітхнула Марго,— якщо буде ще один напад, то у нього більше шансів її захистити. 
         — Чобу буде другий напад?— він спохмурнів.

         — Ну сам подумай, їй зробили "тиху смерть", не для того щоб її хтось врятував, її хотіли вбити,і як тільки, вони дізнаються, що вона ще жива... Від Сентрокка там більше користі, до того ж він там живе, нащо ти там треба.

          — Тобто живе?— Леон аж піднявся від здивування.— Як давно?

          — Незнаю, мабуть с самого початку як приїхав, не знаю коли вони встигли...— знизала плечима Марго.— Тільки не кажи, що ти ще на щось сподівався?— з жалем поглянула на нього Марго.— Мені шкода...

         — Чому?— розчаровано спитав він поглянувши на неї.

         — Я не знаю,— похитала вона головою.— Ми останнім часом майже не спілкувалися... трошки посварилися...— Вона з сумом зітхнула, поглянувши на булькаючу суміш.— Сподіваюсь все налагодиться, і вона одужає...

          Леон нічого не відповів пішов геть занурений у свої думки. 

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
    
          Наступного дня був вихідний. Це було дуже доречно. В університеті панував хаос. Треба було переналаштовувати розклад, бо троє вчителів тимчасово не могли вести уроки:Кароліна була "хвора", Сентрокк чатував біля неї, відходячи лише ненадовго, Марго не можна було відходити від зілля, ще й до всього ніхто не знав куди подівся ректор. 
          Нік з самого ранку займався пошуками Варіса, та пошуки поки не дали ніяких результатів. Поки навіть не знайшли того хто бачив його останнім... 

       Лич продовжував непорушно, як скульптура стояти над Кароліною. Алекс нервово бродив по кімнаті, йому не подобалося, що вони зовсім не контролюють ситуацію. Будь якої миті все могло піти шкереберть. Він поглянув на Кароліну, вона сьогодні була не така як вчора ввечері, при світлі свічок вночі він не звернув увагу, та зараз вдень він помітив, що її шкіра була надто бліда:

        — Їй стало гірше?— занепокоївся він.— Чому вона така бліда?

         Лич повернув до нього свою голову:

         — Смерть тримає її за руку. Ти думав це пройде безслідно?— він криво посміхнувся.— Чим довше вона в такому стані тим більших змін вона зазнає. Спочатку це будуть зовнішні зміни, та якщо Марго не встигне вчасно і запізниться хочаб на день — до нас повернеться не та Кароліна, що була раніше. 
         — Я відправляв Франсі до міста, вона обійшла всі крамниці, в жодній немає цього зілля...— зітхнув Алекс він сів на ліжко поруч і взяв Кароліну за руку. Вона була неприродньо бліда і холодна, єдиною ознакою, що вона ще жива було слабке дихання.— Якби ж я міг чимось їй допомогти...