Глава 64

Світ навколо мене перестав бути реальним уже дуже давно. Він перетворився на сіре, в’язке марево, де не було ні звуків, ні почуттів, лише нескінченне очікування фінального удару. Я лежала на цій шорсткій, холодній пласі, і моє обличчя, здавалося, вже приросло до дерева, просоченого чужою смертю. Я чекала. Кожна секунда розтягувалася в вічність. Я чула десь далеко крики, вибухи, відчувала, як здригається ешафот під вагою чогось неймовірно важкого, але мій розум відмовлявся це приймати.

«Це просто галюцинація перед кінцем», — думала я, заплющуючи очі. — «Це просто пекло вирішило розважитися зі мною востаннє».

Раптом тиша. Така раптова і густа, що вона заболіла у вухах сильніше за крики. Я відчула, як щось гаряче, наче дихання вулкана, і щось крижане, як серце льодовика, завмерло поруч зі мною. Я змусила себе поворухнутися. Це було неймовірно важко — моє тіло було наче з чавуну, розбите катуваннями і зневірою.

Я невпевнено, тремтячи всім єством, почала піднімати голову над плахою. Світ хитався. Перед очима плавали червоні плями. Я сіла, спираючись на знівечені руки, і моє волосся, сплутане з тирсою і брудом, закривало мені огляд.

Я побачила руїни. Ешафот був розтрощений. Навколо лежали тіла в золочених обладунках — гвардія Олдоса, яка ще мить тому сміялася з моєї ганьби, тепер була лише купою попелу та понівеченого м'яса. Я бачила залишки трибуни, бачила жах на обличчях людей у натовпі, але не розуміла, що сталося. Хто ці два чоловіки, що стоять переді мною?

Вони змінювалися. Чорна луска на одному з них зникала, вогняні крила розсипалися іскрами, перетворюючись на знайомі широкі плечі. Білий іній на іншому танув, оголюючи бліде, як мармур, обличчя. Вони дихали важко, хрипко, наче щойно вирвалися з пащі самого диявола.

І раптом вони обоє, наче підкошені невидимим мечем, кинулися мені в ноги.

Я заціпеніла. Я не розуміла, хто це. Два велетні, два боги, що щойно влаштували тут криваву жниву, впали в пил біля моїх знівечених ніг. Вони припали обличчями до моїх босих ступнів, вкритих брудом ешафота.

— Аланіс... — почула я голос, який здався мені відлунням із минулого життя.

— Аланіс, пробач... благаю, пробач нам!

Той, що був вогнем, обхопив мої коліна, і я відчула, як його гарячі сльози обпікають мою шкіру. Він цілував мої пальці, мої ступні, він ридав так несамовито, що його плечі здригалися в конвульсіях. Інший, той, що був льодом, притиснувся щокою до моєї ноги, захлинаючись від власного реву. Його руки, які могли б задушити титана, тепер тремтіли, боячись навіть міцніше стиснути мою сукню.

— Ми — виродки... ми останні скоти, — вив той, що справа.

— Ми повірили тій брехні! Ми залишили тебе одну в цьому пеклі! Аланіс, вбий нас, розірви, але не мовчи!

Я дивилася на їхні потилиці. Мій розум був наче заблокований крижаною стіною. Хто це? Чому ці чоловіки так плачуть за мною? Я автоматично, наче в трансі, підняла руки і поклала їх їм на голови. Мої пальці заплуталися в їхньому волоссі — в одному жорсткому і пахлому димом, в іншому шовковистому і прохолодному. Я почала їх гладити. Просто гладити, як побиту тварину, намагаючись втиснути цей нестерпний біль, що виривався з їхніх грудей.

І в цю мить... Стіна всередині мене впала.

Це було схоже на розряд блискавки прямо в хребет. Запах... запах Сажі та Первісного Вогню. Холод, який не ранить, а захищає. Їхні голоси, які я чула у своїх найсолодших снах і найстрашніших кошмарах.

Це вони.

Це Каспіан. Це Еріан.

Реальність вибухнула мільйонами фарб. Все те заціпеніння, вся та темрява, що накопичувалася в мені  в підземеллях Олдоса, в одну секунду перетворилася на вогняний вихор.

— КАСПІАНЕ! ЕРІАНЕ! — мій крик був настільки гучним і істошним, що, здавалося, від нього тріснуло саме небо.

Я заридала та заревіла  так, як не ридала ніколи в житті. Це був не біль, ні, це була нестримна, божевільна, розривна радість, яка межувала з божевіллям. Я кинулася вперед, майже падаючи з плахи, і схопила їх обох. Я тягнула їх до себе, я цілувала їхні обличчя, заляпані кров'ю ворогів і власними сльозами.

— ВИ ПОВЕРНУЛИСЯ! ВИ ПРИЙШЛИ ЗА МНОЮ! — я вила, захлинаючись повітрям.

— О боги, ви справжні! Ви мене не кинули! Ви мене врятували!

Я цілувала Каспіана в очі, в лоб, в його обпалену лускою шкіру. Я вчепилася в Еріана, втискаючись обличчям у його шию, відчуваючи його рідне серцебиття. Я не могла зупинитися. Я кричала їхні імена знову і знову, і цей крик був моєю перемогою над смертю. Вони були тут. Мої кохані монстри. Мої захисники. Мої боги.

Вони підняли мене. Вони тримали мене між собою, наче найдорожчий скарб у всесвіті. Я відчувала себе в безпеці вперше за весь цей нескінченний рік страждань. Плаха залишилася десь внизу, як символ пройденого пекла. Тепер була тільки їхня сила і моє відродження.

Каспіан підхопив мене на руки, але не для того, щоб нести геть, а щоб підняти над площею. Він повернувся до натовпу, і я побачила, як його очі знову спалахнули золотим вогнем, але цього разу в них була не лють нищителя, а влада правителя.

— ЛЮДИ ЕЛІЗІУМУ! — його голос прокотився над площею, як гуркіт тисячі барабанів.