Глава 62

За десять миль від Елізіуму повітря здавалося просякнутим розпеченою сіркою та отрутою нашого власного розпачу. Ми з Еріаном сиділи серед руїн древнього храму, і кожен мій подих був наче ковток битого скла, що роздирав легені. В моїх очах, наче випалене тавро, досі стояла та жахлива сцена з минулого — 25-та глава нашого спільного болю. Та сама ніч, яку Валєріус показав нам у своєму клятому магічному дзеркалі. Аланіс у чужих обіймах. Аланіс, яка віддавалася двом іншим чоловікам з такою пристрастю, що це випалило в нас обох усе живе, залишивши лише попіл і спрагу смерті. Ми пішли тоді, проклинаючи її ім’я, впевнені, що вона розтоптала наше кохання, замінивши нас випадковими виродками прямо в день нашого вигнання.

— Я досі бачу, як вона торкалася їх... не нас, Еріане, — прохрипів я, і з моїх пальців мимоволі вирвався язик чорного полум’я, обпалюючи суху землю.

— Вона зрадила нас у найогидніший спосіб, саме тоді, коли ми потребували її найбільше.

Еріан не відповів, але повітря навколо нього здригалося від нестерпного морозу. Каміння під його ногами тріскалося, вкриваючись інеєм, що нагадував застиглі сльози. Його лють була тихою, але вона була смертельною, як сама безодня.

Раптом із гущавини лісу, ламаючи гілки, вилетіли вершники. Це були люди з таємного ордену «Ока Істини», ті, хто місяцями, ризикуючи життям, збирав докази проти Валєріуса. Вони впали перед нами, задихаючись від скаженого бігу, і кинули до наших ніг розпечатаний магічний кристал пам’яті та особистий щоденник магістра, запечатаний кров’ю.

— Лорди! Зупиніться! Ви повинні побачити істину, поки небо не впало на землю! — закричав старий магістр, тремтячими руками активуючи кристал.

— Те, що ви бачили в тому дзеркалі... те, як Аланіс кохалася з тими чоловіками... Це була велика, брудна омана Валєріуса!

Еріан миттєво опинився поруч, його очі спалахнули сліпучим білим полум’ям, а іній на його обличчі перетворився на гострі крижані голки:

— Ти смієш нагадувати нам про її блуд зараз, коли вона стоїть на пласі?! Я вирву твоє серце раніше, ніж ти договориш!

— Це не був блуд! Благаю, дивіться на магічні потоки в кристалі! — закричав старий, закриваючи голову руками.

— Це «Марево Древньої Тіні»! Того вечора Валєріус наклав на Аланіс закляття повної підміни образів. Вона не бачила тих чоловіків! Вона не відчувала їхнього чужого запаху! Вона була на тисячу відсотків упевнена, що в її ліжку — ВИ! Вона кохала їх, вигукувала ваші імена, віддавала свою душу і тіло, впевнена, що це Каспіан і Еріан повернулися до неї! Вона кохалася з вами, а не з ними! Магія змусила її розум бачити ваші обличчя, чути ваші голоси... Вона була обманута найбруднішою магією, яку тільки знав цей світ!

Світ навколо мене вибухнув мільйонами розпечених осколків. Я дивився на кристал, де крізь туман Валєріуса проявлялася справжня суть того, що сталося. Це була правда. Нестерпна, кривава, розривна правда. Вона не зраджувала нас — вона любила нас у тому мареві так несамовито, що навіть не помітила підміни. Вона віддавала себе нам, вмираючи від щастя, поки справжні ми стояли за дверима і проклинали її.

А потім нам відкрили другу частину пекла — листи. Ті самі підроблені послання, які Валєріус приносив їй у камеру. Листи, де ми нібито сміялися з неї, називаючи її "спільною підстилкою", де ми обіцяли їй забуття і смерть. Вона вмирала на тій пласі цієї самої хвилини, впевнена, що ми — бездушні монстри, які скористалися її тілом і викинули на поталу Олдосу.

У цей момент усередині нас щось остаточно померло. Людське терпіння, людська мораль, людська подоба — усе це розлетілося на попіл.

— Аланіс... О, боги, що ми накоїли... — мій голос перетворився на низький, вібруючий рев, від якого земля під нами почала плавитися.

Я відчув, як мій Первісний Вогонь, що дрімав у крові, зустрівся з люттю Сажі. Це було поєднання, яке не мав витримати жоден смертний. Моє тіло почало змінюватися прямо на очах у нажаханих вершників. Шкіра вкрилася чорною, металевою демонічною лускою, але крізь тріщини в ній пульсувало живе, яскраво-помаранчеве полум’я. Мої очі залилися абсолютною темрявою, в центрі якої горіли два вогняні сонця. За моєю спиною з жахливим хрускотом розгорнулися величезні крила, виткані з диму та розпеченої лави. Я більше не був магістром. Я став Демонічним Богом Вогню і Тіні, чия сила була здатна спопелити цілі світи за одну мить.

Поруч зі мною Еріан перетворювався на втілення абсолютного, мертвого холоду. Його шкіра стала прозорою, як найчистіший лід, а навколо нього виникла буря, що миттєво перетворила весь ліс навколо на мертву крижану пустелю. Він став Богом Смерті та Льоду, чий гнів міг зупинити плин самого часу і заморозити душі грішників у самому пеклі.

Ми стали богами, бо наше горе і наша провина були занадто великими для простих людей. Ми прийняли свою темну суть, щоб стати карою.

— Її стратять... зараз! Кожна секунда — це її крок до могили! — прохрипів старий магістр, заживо згораючи від самої лише присутності нашої нової сили.

— Сокира вже над її шиєю!

— ВАЛЄРІУСЕ! ТИ ВІДПОВІСЬ ЗА КОЖНУ ЇЇ СЛЬОЗУ! — наш спільний рев розірвав небо над Елізіумом, змушуючи птахів падати мертвими на землю за милі звідси.

Ми не сіли в сідла. Ми стали стихією помсти. Чорно-вогняний смерч моєї люті та біла, нещадна завіса морозу Еріана злилися в один гігантський потік, що розрізав простір зі швидкістю думки. Ми летіли до міста, і під нами закипали річки, а каміння доріг розсипалося на атомний пил. Кожна мілісекунда була просякнута її болем, її самотністю на тому клятому ешафоті.