Глава 61

Стук копит по розбитій бруківці Елізіуму відбивався в моїх скронях запізнілим набатом, кожним ударом вбиваючи останній цвях у мою свідомість. Віз підстрибував на вибоїнах, і кожен цей ривок змушував важкі антимагічні кайдани вгризатися в розірване, запечене м'ясо на моїх зап’ястях. Я не піднімала очей. Я не хотіла бачити цей світ, який ще вчора називала своїм. Я дивилася на свої коліна, на бруд під поламаними нігтями, на лахміття сукні, що колись сяяла золотом у променях бальних свічок, а тепер ледь прикривала моє змучене, знівечене тіло.

— Зрадниця! Хвойда! Дивіться на неї, — крики натовпу зливалися в один суцільний, отруйний гул, що випалював залишки моєї гідності.

Ті самі люди, для яких я спалювала свою молодість і спокій, намагаючись втримати країну від краху, поки Олдос і Валєріус плели свої інтриги, тепер плювали в мій бік. Я відчувала на своїй шкірі липкий сік гнилих плодів, відчувала удари дрібного каміння, але всередині мене все вже давно вигоріло. Там, де раніше жило серце, тепер зяяла величезна чорна діра, заповнена крижаним попелом. Я більше не була королевою. Я була просто жінкою, яку виставили на потіху розлюченій зграї псів. І в цій юрбі я шукала поглядом бодай одну тінь минулого, бодай один натяк на те, що все це — страшний сон. Але навколо були лише чужі, холодні обличчя, спотворені жадобою до крові.

Сонце сьогодні було жорстоким, нещадним. Воно висвітлювало кожну дрібницю моєї ганьби: кожен синець від катувань у підземеллі, кожне пасмо зваляного волосся, кожен червоний слід від ланцюгів, якими мене приковували до стіни. І найстрашнішим було те, що я вмираю в повній самотності. Без прощання. Без можливості виправдатися перед тими, хто був для мене дорожчим за саме життя.

Коли віз нарешті зупинився перед величезним помостом ешафота, мої ноги підкосилися. Я не змогла встати сама. Грубі руки варти підхопили мене під пахви і буквально потягли вгору по дерев’яних сходах. Кожна сходинка була для мене окремим колом пекла. Шорстке, необроблене дерево чіплялося за мої босі ступні, залишаючи глибокі занози, але я майже не відчувала фізичного болю. Моя душа була в тисячу разів пошматованішою за моє тіло. Я йшла на зустріч із вічністю, і кожен мій крок був сповнений нестерпного суму за тим, що вже ніколи не повернеться.

Нагорі пахло свіжою сосною, сухою тирсою та старою, запеченою кров’ю попередніх жертв. Це був запах мого фіналу. Я підняла погляд, і світло на мить засліпило мене. На високому помості в золоченому кріслі сидів Олдос. Він був прекрасним у своєму тріумфі. Його рука спокійно лежала на перев’язці — той самий слід від мого срібного ножа, який він так майстерно перетворив на свій головний доказ. Поруч, наче тінь самого диявола, стояв Валєріус. У його погляді не було навіть краплі ненависті — лише холодна, розрахункова задоволеність м’ясника, що успішно закінчив чергову роботу. Для них я була лише перешкодою, яку нарешті прибрали з дороги.

— На коліна, — пролунав голос ката. Голос був важким і глухим через чорну шкіряну маску, що повністю закривала його обличчя.

Мене штовхнули вниз. Я впала грудьми на плаху. Дуб був холодним, шорстким і липким від вологості ранку. Коли мою голову силоміць поклали у виїмку, світ навколо звузився до одного-єдиного променя світла, що грав на тріщині в дереві прямо перед моїми очима. Я бачила кожну волосину деревини, кожну краплю застиглої крові того, хто лежав тут до мене. Я притиснулася щокою до цього дерева, і воно здалося мені єдиним милосердним створінням у цьому місті — воно просто чекало, щоб прийняти мій останній подих.

Сльози, які я стримувала весь цей тиждень у темному підземеллі, нарешті ринули нестримним, гарячим потоком. Вони розмивали бруд на моїх щоках, повільно капаючи в пил під ешафотом. Кожна ця крапля була моїм останнім листом до цього світу, листом, який ніхто не прочитає.

«Каспіане... Еріане...» — я закричала їхні імена в тиші своєї помираючої душі. — «Де ви зараз? Чи чуєте ви цей дзвін, що скликає натовп на мою страту? Чи знаєте ви, що вашу Аланіс, ту, яку ви обіцяли захищати до останньої краплі крові, зараз позбавлять життя під регіт цього брудного натовпу?»

Серце розривалося від усвідомлення того, що вони пішли, впевнені в моїй ницості. Після тієї жахливої сваварки на балу, після всіх тих слів, якими ми шматували душі один одного... вони просто кинули мене. Вони залишили мене одну в цьому зміїному кублі, гадаючи, що я справді обрала корону, обрала Олдоса, обрала цю нікчемну владу замість нашого спільного майбутнього. Тепер вони десь далеко, і я можу лише сподіватися, що час вилікує їхню ненависть до мене.

«Я не обирала нічого, крім вас...» — я притиснулася щокою до плахи, відчуваючи її неживий, крижаний спокій. — «Я кохала вас так сильно, що це кохання стало моєю смертною карою. Кожен указ, який я підписувала в стані повного заціпеніння після вашого вигнання, кожен мій подих у цьому палаці був лише спробою дочекатися вашого повернення. Я просто хотіла, щоб ви прийшли і забрали мене звідси... а ви не прийшли. Ви повірили всьому тому бруду, який Валєріус вилив на моє ім'я. Ви зненавиділи мене, не давши навіть шансу на одне слово пояснення».

Я згадала ту ніч, коли я була впевнена, що ви повернулися. Ті дотики, що здавалися мені такими реальними, те тепло, яке я відчувала кожною клітиною тіла, гадаючи, що ви нарешті пробачили мене і знову стали моїми. Як же боляче було прокинутися в кайданах і зрозуміти, що справжні ви — далеко, і ваша ненависть до мене сильніша за будь-яку сталь. Ви — єдине, що тримало мене в цьому житті, і тепер, коли вас немає поруч, я не боюся цієї сокири.