Глава 60

Тупіт десятків ніг розірвав тишу моїх покоїв миттєво. Вони не просто прибігли на крик — вони були поруч. Вони чекали цього моменту, затаївши подих прямо за дверима моєї спальні.

Двері вилетіли з петель від потужного удару. Натовп гвардійців увірвався всередину, виставивши вперед списи, наче перед ними був небезпечний звір. Олдос лежав на руках у начальника варти, блідий, але я вловила той короткий момент, коли він перехопив погляд Валєріуса, що з’явився в дверях. У цьому погляді не було болю — там була чиста, тріумфальна домовленість.

Цей виродок навмисно спровокував мене. Він обрав час, коли мій організм був розірваний жіночим циклом, а розум затьмарений тижнями апатії та магічного тиску Валєріуса. Він підставив плече під ніж, щоб отримати цей клятий привід для моєї страти.

— Схопіть цю зрадницю! — голос Валєріуса пролунав над головами солдатів, як смертний вирок.

— Вона намагалася вбити короля! Вона — ворожа шпигунка, що руйнувала Елізіум зсередини!

Грубі руки вчепилися в мої плечі. Важкий удар у живіт вибив залишки повітря, і я впала на коліна. Ніж дзенкнув об камінь і відлетів убік. Поки мене притискали обличчям до закривавленого ворсу килима, на мої зап’ястя набили антимагічні кайдани. Холод заліза миттєво в’ївся в шкіру, розриваючи мій зв'язок із Ключами. Це було схоже на те, як тобі живцем виривають душу, залишаючи лише оболонку.

— Ти відповіси за все, Аланіс, — прошепотів Олдос, коли його піднімали. Його голос тремтів від награної образи.

— За кожен указ, за кожну монету, яку ти вкрала в народу.

Мене тягли коридорами, якими я колись ходила як королева, але тепер кожен зустрічний дивився на мене з огидою. Мене кинули в підземелля Вежі Тиші — у сиру яму, де стіни плачуть пліснявою, а повітря пахне забуттям.

Минув тиждень. Сім днів я гнила на мокрій соломі в розірваній сукні. Мене не просто тримали під замком — мене виснажували щоденними допитами, не даючи спати, підсовуючи папери з моїми власними підписами. Кожен указ, який я підписувала в стані заціпеніння, тепер став доказом моєї зради. Валєріус майстерно обернув мою апатію проти мене, перетворивши на зброю в руках обвинувачення.

— Подивися, що ти зробила, Аланіс, — Валєріус приходив щовечора, дивлячись на мене з крижаною посмішкою.

— Народ голодує, і вони знають, чия рука вивела ці літери на указах про податки. Вони вимагають твоєї крові. Олдос виставив себе мучеником, а тебе — монстром.

Я мовчала. Усередині мене все було випалено до попелу. Я згадувала Каспіана та Еріана, їхню лють на балу, і сльози, змішуючись із брудним пилом на моїх щоках, були єдиним свідченням того, що я ще жива. Я розуміла, що вони зараз десь далеко, і вони вірять усьому тому бруду, який на мене ллють. Для них я — зрадниця, яка проміняла їх на Олдоса. І ця думка була болючішою за будь-які катування.

— Вибачте мені... — шепотіла я в порожнечу камери, обіймаючи себе за плечі, щоб не здригатися від холоду.

— Я підписала все це, бо без вас світ перестав мати сенс. Ви першими розтоптали мою віру, а вони лише закінчили справу.

Минув тиждень публічного паплюження мого імені. Олдос демонстрував свою рану і «докази» моїх зносин із ворогами держави. Підготовка до моєї страти стала для міста головним видовищем.

— Завтра на центральній площі відбудеться велике судилище, — промовив Валєріус під час останнього візиту.

— Олдос вийде до натовпу як рятівник, а ти покладеш голову на плаху. Жодних таємних розправ, Аланіс. Тільки публічна ганьба перед тим, як сокира обірве твоє нікчемне життя.

Він пішов, залишивши мене в повній темряві. Я поклала голову на холодний камінь стіни. Стан повної приреченості здавлював груди. Я знала, що завтрашній світанок стане для мене останнім. Жодної надії не залишилося. Брати мене ненавидять, народ мене прокляв, а Валєріус переміг. Я просто чекала на свою смерть, сподіваючись, що хоча б за межею цього світу біль нарешті вщухне.