Глава 44

П’ятий місяць у Тортузі остаточно перетворив моє існування на нескінченний військовий марш у самому серці пекла. Я більше не був просто «Чорним Полум’ям», яким портові п’яниці лякали один одного в темних завулках. Тепер я став центром тяжіння, чорною дірою, навколо якої почали збиратися найбільш відбиті покидьки, вбивці та дезертири з усього архіпелагу. Вони бачили в мені не принца, не воїна і навіть не людину — вони бачили стихію, первісну силу, здатну дати їм те, чого вони прагнули понад усе на світі: владу через тотальний страх і кров. Так народилася «Зграя».

Мій занедбаний, прогнилий склад на самому краї гавані, де повітря було густим від смороду солі та мертвої риби, перетворився на штаб-квартиру терору. Тут пахло вже не просто гниллю, а розпеченим до білого металом, дешевим порохом і тією солодкою, нудотною чорною магією, що цілодобово сочилася з моїх пор разом із потом. Ключ на моєму зап’ясті перестав бути магічним артефактом — він став фіолетовим шрамом, розпеченим клеймом, що пульсувало в унісон із кожним ударом мого спотвореного ненавистю серця. Я навчився ділитися частиною своєї темної сили зі своїми наближеними, але це не було благословенням. Це було таврування. Кожен, хто присягав мені на вірність, отримував жахливий опік на передпліччі, який назавжди пов’язував їхню волю з моєю чорною кіптявою. Тепер вони не могли втекти, навіть якби захотіли — мій вогонь жив у їхній крові.

— Ми не пірати, ви, шматки лайна! — хрипів я, проходячи перед строєм цих вовків у людській подобі, чиї очі світилися голодним блиском.

— Пірати крадуть золото, щоб пропити його в борделях. Ми будемо красти життя. Ми будемо випалювати імена з історії. Ми — попіл, що повертається до тих, хто вважав нас сміттям, яке можна просто викинути за борт.

Цього місяця я повів їх у наш перший масштабний рейд на материкові порти. Нам більше не були цікаві дрібні контрабандисти Тортуги — я націлився на державні стратегічні склади королівства. Ті самі склади, що забезпечували розкішне життя Аланіс, поки я тут здихав від видінь Магічного Дзеркала. Ми напали на Порт-Ваял під прикриттям такого густого нічного туману, що здавалося, ніби саме небо вирішило допомогти нам сховати наші чорні наміри. Але я не дозволив своїм людям діяти тихо. Я хотів, щоб нас почули. Я хотів, щоб новина про нашу появу розлетілася світом, як чума.

Коли мій чобіт торкнувся каменю причалу, моє тіло миттєво огорнулося щільним коконом із чорного, жирного диму. Я не ховався за спинами бійців. Я просто йшов вперед, повільно і невблаганно, і кожен мій крок залишав на бруківці глибокі розплавлені сліди, що шипіли від морської вологи. Королівська варта, ці випещені хлопчики в яскравих мундирах, намагалася чинити опір, але їхні мечі просто розсипалися іржею, а кулі мушкетів плавилися в повітрі, не долітаючи до моєї шкіри навіть на лікоть. Я розвів руки в боки, відчуваючи, як Ключ вириває з моїх легенів повітря, і чорний вибух полум’я накрив головний гарнізон порту. Я чув, як вони кричали всередині будівель, і в кожному цьому крику я з маніакальною жадобою шукав ту саму тональність страху, яку мріяв колись почути від Аланіс.

— Випалити все! До останньої тріски! — ревів я, і мій голос, спотворений магічним резонансом, лунав над палаючим портом як вирок небес.

— Не залишайте після нас нічого, крім сажі та пам’яті про смерть!

Ми не просто грабували склади — ми методично нищили символи її величної влади. Я особисто зривав прапори з гербом королівства і кидав їх у своє чорне полум’я, з насолодою спостерігаючи, як благородна тканина перетворюється на невагомі чорні пластівці, що розлітаються над морем. У ці хвилини Магічне Дзеркало в моїй голові пульсувало так сильно, що мені здавалося, ніби череп зараз розколеться навпіл. Я відчував через магічний зв’язок Ключів, що там, у далекому палаці, Аланіс мала відчути цей поштовх. Моя ненависть нарешті знайшла фізичний вихід, ставши реальною силою, що руйнує фундаменти її ідеального світу.

До кінця п’ятого місяця я остаточно втратив будь-який натяк на колишній людський вигляд. Моє обличчя перетворилося на нерухому маску з грубої, попелястої шкіри, порізаної глибокими зморшками люті. Мої очі більше не мали зіниць — вони світилися рівним, тьмяним фіолетовим вогнем, а кожен мій рух став різким, ламаним і хижацьким. Я перестав відчувати біль від власних ран: стріл, болтів чи випадкових ударів. Чорна магія, що пульсувала в моїх жилах, затягувала розрізи за лічені хвилини, залишаючи після себе лише нові шари ороговілої, мертвої плоті. Я став втіленням війни, живою зброєю, яку неможливо зламати, бо вона вже давно зламана всередині.

Моя «Зграя» тепер налічувала понад сотню загартованих у боях бійців. Вони дивилися на мене вже не як на командира, а з якимось первісним, релігійним жахом, наче на втілене божество помсти. Я ніколи не розмовляв з ними про плани на майбутнє, я не обіцяв їм багатства чи спокійного життя. Тільки помсту. Тільки можливість вчепитися в глотку цьому світу, який дозволив Аланіс посміхатися і бути щасливою, поки ми тут заживо гниємо в багнюці та магічному попелі.

Однієї ночі, після чергового успішного рейду, коли Порт-Ваял ще палав на горизонті кривавою загравою, я сидів на палубі нашого захопленого флагмана і дивився на зірки. Вони здавалися мені тисячами холодних, насмішкуватих очей Аланіс, що спостерігають за моїм падінням з висоти свого трону.

— Ти думала, що твій пес просто здохне від голоду в портовому завулку, Аланіс? — прошепотів я, і з мого зап’ястя, прямо крізь шкіру, вирвався струмінь густого чорного диму, що на мить затьмарив нічне небо.