Глава 43

Четвертий місяць мого добровільного ув’язнення в Білій Вежі приніс мені нове розуміння моєї природи. Я більше не намагався боротися з холодом — я став його джерелом. Моя лабораторія тепер нагадувала нутрощі льодовика, де кожен предмет, кожна книга і кожен алхімічний інструмент були вкриті шаром непроникної, чорної криги. Але моїм головним досягненням було не це. Я нарешті зрозумів, як використовувати Ключ на моєму зап’ясті не як символ приналежності до Аланіс, а як магічний детонатор.

Я припинив просто спостерігати за її зрадою через Дзеркало. Це було пасивно і негідно мого інтелекту. Тепер я використовував кожен спалах того пекельного видіння як паливо для зворотної атаки. Кожного разу, коли Дзеркало показувало мені її сміх у руках тих двох пацюків, я зосереджував увесь свій біль у Ключі і посилав магічний імпульс назад по зв’язку. Я хотів, щоб вона відчула подих Півночі посеред свого літа. Я хотів, щоб її вино ставало льодом у її горлі, а її сни перетворювалися на крижані лабіринти, з яких немає виходу.

— «Еріан — лише прочитана книга...» — знову відлунило в моїй голові, але цього разу я посміхнувся. Мої губи тріснули від інею, і на підлогу впало кілька крапель густої, темної рідини, що колись була кров’ю.

— Якщо я книга, Аланіс, то я — те саме заборонене закляття, яке випікає очі кожному, хто наважиться його прочитати, — прошепотів я. Мій голос тепер нагадував шелест сухого снігу, що б’ється об скло.

Я почав вивчати найдавніші, заборонені хроніки Білої Вежі, які зберігалися в підземеллях під шаром тисячолітньої криги. Я шукав методи впливу на відстані через кровні та магічні узи. Я став архітектором її нічних жахіть. За допомогою Ключа я навчився вплітати свою присутність у її оточення. Я знав, що вона цього не бачить фізично, але вона має це відчувати — раптовий холод у сонячній кімнаті, іній на дзеркалі, в яке вона дивиться, запах озону і мертвого снігу, що переслідує її в коридорах палацу.

Моє тіло майже повністю втратило людські ознаки. Шкіра стала настільки холодною, що металеві предмети примерзали до неї при найменшому дотику. Я більше не відчував плину часу. Для мене не існувало дня чи ночі — була лише нескінченна сутінь моєї лабораторії та пульсуючий зв’язок із Аланіс. Ключ на моїй руці став пульсувати фіолетовим світлом, синхронізуючись із моїм уповільненим серцебиттям. Це була вже не магія Ключів у її первісному розумінні — це була магія некрозу, магія заперечення життя.

Одного вечора я відчув через Ключ особливо сильний сплеск її задоволення. Вона була там, зі своїми новими «фаворитами», і її щастя було настільки густим, що я ледь не захлинувся ним. У цей момент мій контроль остаточно урвався. Я вдарив по зв’язку всім об’ємом свого холоду. Вся Біла Вежа здригнулася від надпотужного магічного викиду. Камінь навколо мене тріснув, і з тріщин почав виходити густий, чорний туман.

Я бачив — не очима, а самим єством — як у далекому палаці в ту саму секунду згасли всі свічки. Я відчував її раптовий, тваринний страх, коли температура в її спальні впала на тридцять градусів за мить. Це був мій перший справжній удар. Моя перша відповідь на її зневагу.

— Ти відчула це, пташко? — прохрипів я, падаючи на коліна серед уламків власного вівтаря.

— Це я. Твій «інструмент». Твій «охолоджувач вина». Я вже близько.

До кінця четвертого місяця я став живим резонатором. Магістри Білої Вежі остаточно покинули верхні рівні, оголосивши їх зоною смерті. Я залишився один у своєму крижаному царстві, оточений лише власними розрахунками та привидами пам’яті. Моя деградація досягла того рівня, коли я почав бачити структуру самого ефіру. Я бачив магічні нитки, що зв’язували мене з Каспіаном і Аланіс. Нитка Каспіана була обвугленою, розпеченою і повною сажі. Нитка Аланіс була золотою, але тепер по ній повз мій чорний іній, повільно, але невблаганно отруюючи її золото.

Я перестав бути Еріаном, який шукав істину. Тепер я був Еріаном, який створював кінець світу. Я почав розробляти глобальне закляття — «Вічну Зиму». Я хотів, щоб холод, який я виростив у своїх грудях за ці чотири місяці, накрив увесь материк. Щоб ніхто і ніколи більше не міг відчути тепла, яке вона так легко проміняла на задоволення.

Мій розум став гострим і холодним, як лезо гільйотини. Я більше не сумнівався у своїй правоті. Якщо Аланіс вважала нас інструментами, то ми станемо інструментами її загибелі. Я підійшов до вікна і поглянув на Північне сяйво, яке тепер палало не зеленим, а зловісним фіолетовим світлом.

— Час іде, Аланіс, — сказав я, торкаючись Ключа, який тепер здавався частиною мого скелета.

— Кожна секунда твого щастя — це новий шар льоду на твоєму майбутньому могильнику. Ти думала, що викинула книгу? Ні. Ти просто відкрила ту сторінку, де написано твій смертний вирок. І я — той, хто зачитає його до кінця.

Я заснув прямо на крижаній підлозі, відчуваючи, як моє єство розчиняється в магії Вежі. Мені снилося, як я тримаю її за горло, і вона повільно перетворюється на крижану скульптуру, а її очі залишаються живими, щоб вона могла вічно бачити мою порожнечу. Четвертий місяць завершився. Гноїння Еріана перейшло у стадію тотальної магічної війни проти реальності. Лід перестав бути захистом — він став карою.