Глава 42

Четвертий місяць у Тортузі зробив мене тінню, якою тепер лякають навіть портових м’ясників. Я більше не був принцом, не був воїном і навіть не був людиною. Я став «Чорним Полум’ям» — істотою, яка приходить із густого морського туману і залишає після себе лише жмені жирного, сизого попелу. Моє справжнє ім’я, Каспіан, остаточно вивітрилося з моєї пам’яті, наче напис на піску, змитий солоною хвилею. Тепер я був лише інструментом власної люті, знаряддям, чий вогонь більше не давав світла, а лише висмоктував життя з усього, до чого торкався.

Я оселився в закинутому складі на самому краю гавані, де старі дошки прогнили наскрізь, а підлога завжди була вкрита масною морською піною та слизом. Це місце ідеально пасувало моєму внутрішньому стану — сморід гнилі та солі був моїм рідним домом. Я більше не пив ром, щоб забутися — алкоголь просто перестав діяти на моє понівечене тіло. Моя кров, підживлювана деградованою магією Ключа, стала несприйнятливою до звичайних отрут. Я міг випити літр найдешевшої опіумної настоянки і не відчути нічого, крім легкого холоду в скронях та чергового спалаху спогадів у Дзеркалі.

Магічне Дзеркало в моєму мозку працювало тепер у режимі нескінченного, виснажливого повтору. Я бачив ту сцену з Аланіс так чітко, що міг порахувати кожну вію на її очах, коли вона дивилася на тих двох виродків-пацюків. Валєріус знав свою справу майстерно: він не просто показав мені зраду, він зациклив її, перетворивши мою свідомість на камеру тортур, де я був і катом, і жертвою одночасно.

— «Він лише собака...» — шепотів її голос у моїх думках, і цей шепіт перекривав навіть рев океанського шторму.

— Собака навчилася вбивати без команди, Аланіс, — промовив я в порожнечу складу, і мій голос здригнувся від металевих ноток, від яких здригався я сам.

Моя магія тепер остаточно вийшла за межі розумного контролю. Чорна кіптява, що виривалася з моїх пальців, почала жити власним паразитичним життям. Вона осідала на стінах мого сховища, роз’їдаючи дерево, як терміти, і залишаючи глибокі, обвуглені борозни. Ключ на моєму зап'ясті перестав бути прикрасою — він вріс у плоть, став частиною моєї кістки, моєї пульсуючої рани. Коли я злився, метал розжарювався до фіолетового, мертвого світіння, і я фізично відчував, як він качає з мене залишки життя, натомість заливаючи в мої жили рідку, розпечену ненависть.

Цього місяця я почав брати завдання, від яких раніше сахалися навіть найбільш відчайдушні вбивці Тортуги. Я випалював цілі банди контрабандистів поодинці, не плануючи нападів і не ховаючись у тінях. Я просто заходив через парадні двері, і все, що мені було потрібно — це розвести руки в боки. Чорний вогонь сам знаходив свої жертви. Він не просто спалював їхню плоть — він висмоктував з них тепло і волю, залишаючи по собі обвуглені мумії з виразом нескінченного жаху, застиглим у порожніх очницях.

Тортуга почала шепотітися про мене в кожному кублі. Казали, що в порту з’явився демон, який не бере золота, а лише насолоджується хрипами вмираючих. І це була правда. Гроші мені були не потрібні — я часто просто викидав повні гаманці у стічну канаву або в море. Мені потрібен був біль. Чужий біль хоч на мить перебивав той пекучий спогад про її стогін у спальні під тими двома виродками.

Магічний зв’язок із Аланіс через Ключ став моєю щоденною дозою отрути. Я відчував її за тисячі миль, крізь океани і гори. Вона була там, у повній безпеці, оточена шовком і золотом. Я знав — я відчував це кожним нервом — що вона про нас навіть не згадує. Вона стерла нас зі свого життя так само легко, як стирають пил зі столу перед обідом. Кожен її спокійний, щасливий вдих відгукувався в моєму Ключі гострим, паралізуючим спазмом.

— Тобі добре там, пташко? — питав я, дивлячись на осколок Дзеркала, що лежав серед брудного сміття на підлозі.

— Тобі вистачає того тепла, яке ти вкрала у нас, щоб зігріти своє нове ліжко?

Однієї ночі я ледь не спалив свій склад разом із собою. Напад ярості, спровокований черговою ілюзією Дзеркала, був таким сильним, що вогонь вирвався з мене некерованим, стихійним вибухом. Старий дах злетів у повітря, а вода в гавані навколо паль закипіла, вбиваючи рибу. Я стояв посеред цього чорного полум’я, і воно мене не обпікало — воно мене впізнавало. Я був його господарем і його першим рабом. У ту ніч я остаточно усвідомив: принца Каспіана більше не існує. Те, що залишилося — це лише оболонка, наповнена попелом, перегаром і жадобою відплати.

Я почав збирати навколо себе таких самих викинутих світом покидьків, як і я сам. Це не був загін — це була зграя голодних хижаків, які бачили в мені силу, здатну розірвати цю реальність на шматки. Вони боялися мене до тремтіння в колінах, вони хрестилися, коли я проходив повз, але вони йшли за мною, бо я був єдиним, хто не брехав про те, що попереду на нас чекає тільки смерть. Я дивився на них і бачив у них лише інструменти. Так само, як Аланіс бачила інструмент у мені.

До кінця четвертого місяця я майже перестав відчувати фізичні потреби. Мені не потрібен був регулярний сон, мені не потрібна була людська їжа. Моя ненависть підтримувала моє життя краще за будь-які зілля. Я став справжньою легендою нічного міста, привидом, який не знає ні жалю, ні сумнівів.

Одного вечора я вийшов на край розбитого причалу і подивився в бік далекої столиці.

— Ти думаєш, що ти в безпеці, Аланіс? — прошепотів я, і мої понівечені пальці миттєво спалахнули фіолетовим, кіптявим вогнем. — Ти думаєш, що три роки — це термін, який лікує твою зраду? Помиляєшся. Кожен день у цьому пеклі тільки робить мої зуби гострішими. Я прийду не за короною і не за владою. Я прийду, щоб подивитися, як твій ідеальний світ розсипається на сірий попіл під моїми чоботами.