Глава 41

Третій місяць на Півночі стер останні кордони між моєю свідомістю та каменем Білої Вежі. Я перестав бути мешканцем цієї споруди — я став її серцем, холодним, нерухомим і сповненим тріщин, як скеля під вічним льодом. Мій розум, який колись оперував категоріями гармонії, вищого порядку та логіки, тепер перетворився на гігантський резонатор для однієї-єдиної емоції, яку я дозволив собі залишити — крижаного презирства.

Я більше не дивився в Магічне Дзеркало, щоб відчувати біль. Біль — це занадто по-людськи. Тепер я дивився в нього, як у приціл або складну геометричну схему. Я вивчав кожен міліметр обличчя Аланіс, кожен жест тих двох виродків-інтригантів, що насолоджувалися її тілом у мареві Валєріуса. Я розклав їхню зраду на атоми, на цифри, на сухі вектори сили. Я вирахував швидкість, із якою вона забула моє ім'я, і амплітуду її фальшивого сміху, коли вона обговорювала мою «книжність».

— Вона вважала, що я — прочитана книга, яку можна просто викинути в замет, — прошепотів я, і мій голос прозвучав як тріск замерзлого дерева в тиші зимового лісу.

— Але вона помилилася. Деякі книги мають властивість ставати прокляттями, якщо їх неправильно закрити.

Моя лабораторія на вершині Вежі остаточно перетворилася на крипту. Я власноруч вимкнув усі джерела тепла, заблокувавши магічні канали обігріву. Стіни вкрилися чорним інеєм — результатом моєї деградованої магії. Цей лід не був чистим і прозорим, він був важким, масним на дотик і не танув навіть від прямого вогню. Він просто поглинав енергію, перетворюючи її на абсолютну порожнечу. Я почав нищити власну оселю не заради руйнації, а заради експерименту. Я бив по стінах магічними розрядами, спостерігаючи, як тисячолітній камінь втрачає молекулярні зв’язки і перетворюється на дрібний сірий пил.

Я перестав бути Магістром. Я став вірусом. Моя присутність почала отруювати саму структуру Білої Вежі, випиваючи з неї ману, як паразит. Магістри знизу намагалися пробитися до мене, вони кричали через запечатані двері про «обов’язок перед орденом», про «баланс сил», про те, що вся Північ замерзає занадто швидко навіть для цих широт. Я не відповідав. Я просто посилював концентрацію холоду в коридорах. Тієї ночі я відчув, як Ключ на моєму зап’ясті почав виривати шматки моєї душі, щоб підтримувати цей неприродний, мертвий мороз. Я дозволив йому це. Я віддавав своє минуле, свої теплі спогади про дитинство, свої мрії — усе, аби тільки цей лід став ще міцнішим, ще смертоноснішим.

— Ти хочеш спокою і величі, Аланіс? — питав я, дивлячись на осколок Дзеркала, в якому все ще мерехтів образ її задоволеного обличчя.

— Я подарую тобі такий спокій, від якого застигнуть океани і зупиниться сам час.

Магічний зв’язок через Ключ став моєю єдиною ниткою з реальністю. Через нього я відчував, як вона живе там, на Півдні. Вона насолоджувалася своєю ілюзорною перемогою, вона дихала на повні легені, вона була... щасливою. Це щастя Аланіс було для мене як розпечений дріт, що проходить крізь мій замерзлий мозок. Кожен її радісний подих у столиці змушував стіни Вежі здригатися від нових тріщин. Я ненавидів цей зв’язок, але водночас він був єдиним пальним для мого чорного льоду. Без нього я б просто розчинився в порожнечі, не залишивши по собі навіть тіні.

До кінця третього місяця я перестав відчувати будь-які фізичні потреби. Мій організм майже припинив функціонувати як біологічний об’єкт. Серцебиття сповільнилося до одного удару на кілька хвилин. Замість крові в моїх жилах текло щось холодне, в’язке і темне, що нагадувало ефірний попіл. Очі стали двома дзеркальними дисками без зіниць — у них не було нічого людського, тільки відображення моєї власної внутрішньої пустки.

Я почав будувати в своїй уяві модель ідеального світу. Світу, де немає зради, бо немає почуттів. Світу, де все підпорядковано єдиному, холодному алгоритму моєї волі. Я знав, що Каспіан зараз теж десь нищить себе, але я не відчував до нього жодної симпатії. Брат був занадто хаотичним, занадто гарячим у своїй ненависті. Його вогонь спалить його самого, а мій лід... мій лід збереже мене для фінального акту.

Одного разу Рада Магістрів спробувала штурмувати мою лабораторію. Вони застосували найсильніші закляття розриву матерії, але коли двері нарешті розсипалися вщент, вони побачили не людину. Вони побачили істоту, оточену чорним туманом, що сиділа посеред руїн і писала прямо на підлозі власною крижаною жовчю формули абсолютного заперечення. Один із них спробував наблизитися, але його магічний плащ миттєво втратив колір, став крихким і розсипався попелом від одного мого погляду.

— Магістре Еріане... зупиніться, ви знищуєте джерело сили Вежі! — прошепотів старий архімаг.

Я підвів на нього очі, і він відсахнувся. Він побачив у них не гнів, а математичне підтвердження того, що все, у що він вірив, є лише помилкою в системі.

— Джерело сили тепер я, — відповів я, і мій подих випав на підлогу сріблястим пилом.

— І я вирішив, що цей світ більше не заслуговує на тепло.

Я вигнав їх усіх силою своєї волі, просто стерши їхню присутність зі свого простору. Біла Вежа стала моєю в’язницею і моєю зброєю одночасно. До кінця третього місяця я остаточно усвідомив: я більше не хочу повертатися до світла. Я не хочу бути братом, я не хочу бути коханим. Я хочу бути неминучістю.

Я заснув, сидячи на уламках свого вівтаря, і мені снилося, як я повільно огортаю весь материк своєю магією. Уві сні я бачив, як замерзають фонтани в королівських садах, як іній вкриває губи Аланіс прямо посеред її чергового поцілунку з тими виродками з Дзеркала. І уві сні я відчував неймовірне полегшення. Гноїння Еріана досягло своєї мети — я випалив у собі все, що могло боліти. Залишився тільки лід. Непохитний, вічний і абсолютно безжальний.