Глава 40

Третій місяць у Тортузі став для мене часом, коли фізичний біль нарешті зрівнявся з ментальним. Моє тіло почало здаватися. Постійне пияцтво, нескінченні бійки за мідяки та магічне вигорання перетворили колись могутнього воїна на живі мощі, обтягнуті засмальцьованою шкірою. Але найстрашніше було не це. Найстрашніше було те, що я перестав бачити Аланіс у Дзеркалі як жінку. Тепер вона була для мене абстрактним символом моєї ганьби, божеством зради, якому я щоночі приносив у жертву залишки своєї людяності.

Я сидів на причалі, звісивши ноги над брудною, масною водою. У руках я тримав чергову пляшку «паленого» рому, але навіть він уже не приносив того тупого забуття, якого я так прагнув. Ключ на моєму зап'ясті став тьмяним, вкритим якимось дивним нальотом, що нагадував іржу. Він більше не грів мені руку — він її пік, наче приклеєна до м’яса розпечена монета.

— Дивись на нього, мій королю... він лише інструмент... — знову зашепотів у моїх вухах голос Валєріуса, наче ядовита змія, що оселилася в моєму черепі.

Я заплющив очі і знову побачив ту сцену. Сріблястий туман. Два силуети. Один з них — високий, жилавий, із огидною впевненістю в кожному русі — проводив пальцями по її плечу. А вона... вона вигиналася назустріч, наче квітка до сонця. Я пам'ятав кожен рух її губ, коли вона сміялася над моєю щирістю. У цей момент я відчув, як усередині мене щось луснуло. Остання тонка нитка, що тримала мене на поверхні.

— Я не собака, — прохрипів я, і з моїх губ замість слів вилетіла чорна сажа.

— Я — попіл.

Цього дня я пішов на справу, від якої відмовилися навіть найвідчайдушніші вбивці Тортуги. Потрібно було «зачистити» склад контрабандного опіуму, який охороняли професійні найманці з материка. Мені було байдуже до грошей, мені було байдуже до опіуму. Я хотів, щоб мене вбили. Я прагнув, щоб хтось нарешті випустив мені тельбухи і припинив це кіно в моїй голові.

Коли я увірвався на склад, вони чекали на мене. Шістьох озброєних до зубів головорізів. — Гей, обірванче, ти помилився дверима! — крикнув один із них, зводячи арбалет.

Я не став ховатися. Я йшов прямо на них, хитаючись, з розведеними руками. Я хотів відчути кожну стрілу.

— Стріляй, паскудо, — посміхнувся я, і в моїх очах спалахнуло брудне, кіптяве полум’я.

Перший болт увійшов мені в плече, другий — у стегно. Я навіть не здригнувся. Магія, що живилася моїм гниттям, вибухнула чорною хвилею. Я не створював вогняних куль — я просто став епіцентром пожежі, яка не світила, а лише пожирала кисень. Я бачив, як вони почали задихатися. Як їхні обличчя синіли, а очі вилазили з орбіт. Вони намагалися бігти, але я наздоганяв їх і просто торкався пальцями. Там, де я торкався, плоть миттєво ставала вугіллям.

Я не вбивав їх швидко. Я хотів чути їхні хрипи. В кожному з них я бачив того виродка з Дзеркала. В кожному благанні про пощаду я чув брехню Аланіс.

— Вона теж так обіцяла? — питав я в напівмертвого охоронця, випалюючи йому очі своїми великими пальцями.

— Вона теж казала, що ти її єдиний шлях?

Коли все закінчилося, склад був завалений обвугленими тілами, а повітря стало таким солодкуватим від запаху горілої плоті, що мене вивернуло прямо на порозі. Я стояв посеред цього пекла, стікаючи кров’ю з ран, і відчував, як Ключ на моїй руці випиває мою життєву силу, щоб підтримати цей чорний вогонь.

Я повернувся до своєї комиші, коли вже почало світати. Гроші, які мені кинули за цю «роботу», я просто розсипав по дорозі. Вони були мені не потрібні. Я зайшов у свою кімнату і вперше за три місяці не потягнувся за пляшкою. Я підійшов до стіни, де кров’ю було намальовано її обличчя, і просто почав бити по ній кулаками. Бити, поки кістки не почали тріщати, поки шкіра на костяшках не перетворилася на місиво.

— Чому ти не зникаєш?! — волав я, і мій голос перетворювався на звіряче виття.

— Чому я все ще відчуваю, як ти там, у палаці, дихаєш?! Чому ти не здохла разом зі мною?!

Магічний зв’язок через Ключ у ту ніч був особливо сильним. Я відчував її задоволення. Аланіс була на піку своєї могутності, вона насолоджувалася своєю ілюзією «миру», поки я тут, у Тортузі, випльовував свої легені разом із чорною кіптявою. Це було остаточне приниження — відчувати її щастя, коли ти сам став шматком гнилого м'яса.

До кінця третього місяця я перестав розрізняти, де закінчується реальність і починається марення Дзеркала. Я розмовляв із тінню Аланіс у кутку своєї кімнати. Я просив її вбити мене, я проклинав її, я благав її повернутися — і все це за одну хвилину. Я став ідеальним матеріалом для Валєріуса. Зломленим, випаленим, позбавленим будь-яких орієнтирів.

Я глянув на свої руки. Вони були вкриті чорними плямами — не брудом, а магічними опіками, які не гоїлися. Мій вогонь почав пожирати моє власне тіло.

— Ну що ж, — прошепотів я, дивлячись на осколок Дзеркала, що лежав у калюжі рому.

— Якщо я маю згоріти, то я згорю так, щоб від цього світу не залишилося навіть спогаду.

Я заснув, і мені снилося, як я стою перед Аланіс, і моє тіло розпадається на попіл, засипаючи її очі, її рот, її життя. І уві сні я бачив, як вона намагається відштовхнути цей попіл, але він забиває їй легені. Це було моє перше справжнє задоволення за всі ці довгі тижні. Гноїння перейшло у стадію некрозу. Принц Каспіан остаточно зник. Залишився тільки цей чорний дим, що колись називався людиною.