Глава 39

Другий місяць мого перебування в Білій Вежі став часом остаточного торжества ентропії. Якщо перший місяць був наповнений гострим, як уламок льоду, болем, то другий приніс із собою щось значно страшніше — абсолютну, стерильну порожнечу. Я більше не відчував гніву. Я перестав відчувати навіть ненависть у її звичному, гарячому розумінні. Мій розум, який Аланіс так влучно назвала «книгою, яку вона прочитала і викинула», почав переписувати власні сторінки, замінюючи почуття на холодні математичні вектори.

Я остаточно забарикадувався у верхніх покоях Вежі. Сходи, що вели до моєї лабораторії, тепер були вкриті шаром криги завтовшки в долонь, а повітря тут стало настільки розрідженим і холодним, що звичайна людина померла б від розриву легень за кілька хвилин. Але я не був звичайною людиною. Я став частиною цієї мерзлоти. Моя шкіра набула відтінку мертвого срібла, а зіниці розширилися, перетворившись на дві бездонні чорні діри, що поглинали світло.

Магічне Дзеркало — мій єдиний вівтар — тепер не просто показувало мені минуле. Воно стало моїм підручником. Я годинами, з маніакальною точністю, аналізував кожну секунду тієї сцени в спальні. Я розкладав рухи тих двох виродків-інтригантів на складники, вивчав міміку Аланіс, силу її стогонів, кут нахилу її голови, коли вона шепотіла їм ті слова про мою «нікчемність».

— Помилка в розрахунках, — шепотів я, проводячи пальцем по інію на стіні.

— Я вважав її константою мого всесвіту. Але вона була лише змінною. Тимчасовим шумом у системі.

Я перестав сприймати себе як чоловіка. Я був об’єктом. «Інструментом для охолодження вина». Ця фраза стала моєю новою ідентичністю. Якщо вона хотіла холоду — вона його отримає. Я почав експериментувати з Ключем на своєму зап’ясті, намагаючись не просто використовувати його магію, а вивернути її навиворіт. Я шукав спосіб розірвати магічний зв’язок з Аланіс, але Ключ чинив опір. Він був частиною нас обох. Щоразу, коли я намагався поставити ментальний блок, я відчував її пульс — такий живий, такий ритмічний і такий байдужий до мого існування.

— Ти відчуваєш мене, Аланіс? — питав я в порожнечу лабораторії, де крижані візерунки на вікнах почали набувати форми людських облич, що кричать від болю.

— Чи твій новий світ настільки яскравий, що ти не помічаєш, як на півночі згасає сонце?

Я перестав спати зовсім. Мій мозок працював у режимі безперервного аналізу. Я почав проектувати нову магічну структуру Білої Вежі. Я хотів перетворити її на величезний резонатор холоду, здатний випивати тепло з цілих провінцій. Якщо я — викинута книга, то я стану книгою проклять, яку неможливо закрити. Кожного дня я виписував на стінах складні геометричні схеми, що мали стати основою моєї майбутньої сили. Це була не просто магія льоду — це була магія заперечення життя як такого.

Мої учні та інші магістри більше не наважувалися навіть наближатися до моїх дверей. Один із них, молодий і наївний адепт, спробував передати мені їжу. Він залишив тацю біля порогу і заглянув у шпарину. Я не обернувся, але холод моєї присутності був настільки потужним, що хлопець впав у судомах. Його дихання замерзло в горлі, і він ледь встиг відповзти, залишивши на дверях шматки шкіри зі своїх пальців, що примерзли до металу. Це не викликало в мені жодної емоції. Ні жалю, ні задоволення. Тільки констатацію факту: система захищена.

До кінця другого місяця я перестав відчувати голод чи спрагу. Моє тіло живилося виключно енергією Ключа, яка деградувала разом зі мною. Тепер мій лід був не прозорим, а синювато-чорним, важким, як свинець. Він не просто заморожував — він розривав структуру речовини зсередини. Я взяв одну з крижаних скульптур Аланіс, які робив раніше, і замість того, щоб розбити її, я просто поклав на неї руку. Вона не розсипалася на друзки. Вона перетворилася на дрібний, мертвий пил, що завис у повітрі, не маючи ваги.

— Ти — порожнеча, — сказав я, дивлячись на цей пил.

— І я — порожнеча. Ми нарешті стали рівними.

Найважче було ігнорувати магічний зв’язок під час вечірніх годин, коли Аланіс там, у столиці, мабуть, насолоджувалася своєю перемогою. Через Ключ я відчував сплески її емоцій — вони були солодкими, густими, наче вино, про яке вона згадувала в Дзеркалі. Вона була задоволена. Вона була в безпеці. Вона була вільна від нас. Кожен такий сплеск змушував мою вежу здригатися, а лід на стінах вкриватися новими розломами.

Я почав будувати в своїй уяві модель ідеального світу. Світу, де немає зради, бо немає почуттів. Світу, де все підпорядковано єдиному, холодному алгоритму моєї волі. Я знав, що Каспіан зараз теж десь гниє, але я не відчував до нього жодної симпатії. Він був занадто слабким, занадто гарячим у своїй ненависті. Його вогонь спалить його самого, а мій лід... мій лід збереже мене на вічність.

Я підійшов до вікна і поглянув на засніжені піки гір. Сонце на Півночі майже не гріло, воно було лише тьмяним диском на сірому небі.

— Скоро, — прошепотів я, і мій подих не залишив пари — він просто випав на підлогу сріблястим пилом.

— Скоро я повернуся за тобою, Аланіс. Не як чоловік, якого ти кохала. Я повернуся як неминучість. Як зима, від якої неможливо сховатися навіть за найміцнішими мурами твого палацу.

Другий місяць мого гноїння завершився остаточним перетворенням мого розуму на крижаний калькулятор. Я більше не був Еріаном. Я був процесом заморожування реальності. Книга була викинута, це правда. Але вона впала в сніг, і тепер кожне її слово стало смертельною пасткою для того, хто наважиться її підняти. Я почав свій шлях до абсолютної досконалості холоду, де немає місця для людської слабкості.