Глава 38

Другий місяць у Тортузі остаточно стер залишки мого імені. Тут я перестав бути принцом, воїном чи навіть людиною. Я став просто «Рудим» — п’яницею з очима вбивці, якого обходили стороною навіть найбільш відчайдушні портові щури. Мій одяг, колись пошитий із найкращого королівського шовку та оксамиту, перетворився на смердюче, засмальцьоване лахміття. Він просяк морською сіллю, чужою кров’ю та застарілим ромом так сильно, що здавався частиною моєї шкіри. Я більше не мився — навіщо? Бруд на моєму тілі був лише блідою тінню того бруду, що розливався в моїх жилах замість благородної крові Ключа.

Магічне Дзеркало в моїй голові не згасало ні на мить. Навпаки, воно стало чіткішим, об’ємнішим, немов магія Валєріуса живилася моїм відчаєм. Тепер я помічав кожну дрібницю, яку раніше пропускав: як саме вона посміхалася тим двом виродкам у сріблястому тумані, як солодкий жар ілюзії робив її рухи тягучими, наче розплавлений мед. Кожен її стогін, кожне торкання пальців до їхніх спин відгукувалося в моїх мізках ударом ковальського молота. І голос... той клятий, спотворений голос Аланіс, що лунав у моїх вухах щоразу, коли я намагався заплющити очі: «Він лише інструмент... приручила, як собаку, щоб він охороняв мій трон...»

— Собака хоче їсти, — прохрипів я одного ранку, розглядаючи свої руки, що тремтіли від похмілля та люті.

Мої гроші закінчувалися. Останні золоті шпори з королівським гербом я пропив ще минулого тижня в найбруднішому кублі Тортуги, а гаманець, колись повний золотих дукатів, тепер був порожнім, як і моя душа. Мені була потрібна робота, яка б пасувала моєму новому статусу звіра. Тортуга швидко запропонувала її мені. Тут завжди цінували тих, хто вміє вбивати без зайвих запитань.

Я став найманцем у «Чорному кварталі», місці, куди навіть міська варта боялася заходити. Моїми замовниками були контрабандисти, торговці живим товаром та пірати. Їм не потрібен був шляхетний лицар — їм потрібен був кат, здатний випалити правду з ворога. Перше моє завдання було простим, як удар ножем у спину: вибити борг із капітана старого брига, який вирішив, що він хитріший за місцевих ділків.

Коли я зайшов у його каюту, він лише зневажливо посміхнувся, дивлячись на моє закривавлене лахміття та немите обличчя. — І це все, що вони змогли прислати? — реготав він, потягнувшись до пістоля.

— Якогось обірванця з божевільними очима?

Я не сказав ні слова. Я просто зробив крок вперед, і повітря навколо мене миттєво розжарилося до червоного. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Моя магія вогню тепер не потребувала заклять чи концентрації — вона виривалася сама, як чорна жовч, що переповнювала моє тіло. Повітря каюти вмить наповнилося ядучим запахом паленої тканини та людської плоті. Капітан закричав, і в цьому дикому крику я знову почув той самий ілюзорний сміх Аланіс із Дзеркала.

Я стиснув пальці міцніше, відчуваючи, як його шкіра під моєю долонею лопається і обвуглюється до самої кістки. Я бачив у його розширених від жаху очах таку муку, що на мить мені стало... легко. Мій вогонь більше не був світлом захисника, це була концентрована біль, яку я виплескував на кожного, хто траплявся під руку. Я не просто катував його за гроші — я катував саму пам’ять про Аланіс через нього.

— Де гроші, пацюку? — прошепотів я, і з мого рота вилетіла хмарка чорного диму.

Він віддав усе до останнього мідяка, благаючи про пощаду. Але я не відпустив його руку. Я тримав її, дивлячись, як м’язи перетворюються на вугілля, поки він не знепритомнів від больового шоку. Тільки тоді я вийшов, залишивши по собі чорний слід на підлозі та сморід смерті.

За кожне таке замовлення я отримував гаманець срібла, який тут же спускав у кублах, де ром розбавляли водою з калюж. Я став невід’ємною частиною портового дна. Я спав у хлівах на гнилій соломі, бився з портовими псами за шматок запліснявілого хліба і відчував, як Ключ на моєму зап’ясті з кожним днем стає все важчим. Метал в’їдався в м'ясо, нагадуючи, що зв'язок з тією жінкою все ще існує. Він тягнув мою руку донизу, наче масивний якір, що тягне розбитий штормом корабель на саму глибину океану.

Найстрашнішими були ночі. Коли п’яний туман трохи розсіювався, магічний зв’язок із Аланіс ставав нестерпно гучним. Через Ключ я відчував її пульс за тисячі миль. Вона була там, у теплих, розкішних покоях палацу, встелених шовком. Я відчував її рівне дихання, її спокій. Вона не страждала. Вона не гнила в багнюці Тортуги. Вона просто продовжувала жити, наче нас із Еріаном ніколи не було, наче ми були лише прикрим епізодом у її сходженні до величі. Ця магічна байдужість, яку я відчував кожною клітиною, була гіршою за розпечене залізо.

— Ти навіть не згадуєш про свого пса, так? — питав я в темну, вологу ніч, стискаючи горлечко пляшки так, що скло тріщало.

— Тобі вистачає тих двох нікчем із Дзеркала? Чи Валєріус уже підібрав тобі нову зміну?

Одного разу я випадково побачив своє відображення в уламку розбитого дзеркала в дешевому борделі. На мене дивилося справжнє чудовисько. Очі, колись повні благородного вогню та життя, тепер перетворилися на дві порожні вугільні ями. Шкіра на щоках запала, борода була запечена засохлою кров’ю та брудом. Я не впізнав у цьому звірі принца Каспіана. І я засміявся. Мій сміх був таким хрипким і диким, що він налякав навіть повій, які за своє життя бачили тут усе.

До кінця другого місяця я остаточно перестав бути людиною. Я став функцією — ідеальним інструментом для вбивства та випалювання всього живого. Я перестав відчувати жалість, страх, сором чи сумління. В мені залишилася лише одна жива емоція — пекуча, всеохопна ненависть до жінки, яка змусила мене повірити в кохання, щоб потім розтоптати це в багнюці.