Глава 37

Північ не знає жалю, але саме тому я вибрав її. Біла Вежа вростала в скелі на самому краї світу, оточена вічними снігами, які мали б остудити той бруд, що закипав у моїх жилах. Я стояв на верхньому ярусі, дивлячись на завірюху, і відчував, як моє серце повільно перетворюється на один із тих крижаних сталактитів, що звисали зі стелі.

Я прибув сюди не як Магістр, а як тінь самого себе. Я не розмовляв зі своїми учнями, не читав лекцій. Я зачинився у головній лабораторії, де єдиним моїм співрозмовником став осколок Магічного Дзеркала, який я поклав на вівтар зі слонової кістки. Він був моїм прокляттям і моєю єдиною правдою.

— «Еріан думає, що його розум — це ключ до всього... Він лише книга, яку я вже прочитала і викинула...»

Ці слова, вимовлена її голосом — тим самим голосом, який я вважав найпрекраснішою музикою у всесвіті — звучали в тиші Вежі, наче удари молота по тонкому склу. Кожна літера була просякнута такою зневагою, якої я не міг собі уявити навіть у найгірших кошмарах. Я знову і знову змушував себе дивитися в Дзеркало. Я бачив у ньому її обличчя: вона не просто віддавалася тим двом нікчемним інтригантам, чиї обличчя я навіть не встиг запам'ятати. Вона насолоджувалася моєю наївністю. Вона сміялася з того, як я, великий логік і аналітик, дозволив обвести себе навколо пальця, поки вона розважалася з цим портовим брудом.

— Я був лише інструментом... — прошепотів я, і мій голос здригнувся, розсипавшись крижаною крихтою об підлогу.

— Для охолодження її вина.

Моя магія льоду... раніше вона була досконалою структурою, математичною гармонією порядку. Тепер вона стала хаосом. Навколо мене все вкривалося інеєм не від моєї волі, а від мого внутрішнього розпаду. Стіни лабораторії тріщали, покриваючись глибокими розломами, бо холод у моїх грудях став некерованим. Коли я намагався зосередитися на формулах, цифри розпливалися, перетворюючись на образи її тіла, що вигиналося під тими виродками в сріблястому тумані нашої колишньої спальні.

Я перестав їсти. Смак будь-якої їжі здавався мені смаком гнилі. Я тільки пив талу воду, яка була такою ж холодною і порожньою, як і моє майбутнє. Я годинами сидів нерухомо, намагаючись вирахувати імовірність того, що Дзеркало збрехало. Мій аналітичний розум шукав зачіпки, шукав помилки в магії Валєріуса, але кожна деталь — кожен рух її м’язів, кожен погляд, кинутий на тих двох пацюків — підтверджували лише одне: вона була щирою у своїй огиді до мене.

— Аналіз завершено, — сказав я в порожнечу, відчуваючи, як по щоці котиться сльоза, яка миттєво перетворюється на крижаний кристал.

— Результат: абсолютна нульова цінність моїх почуттів. Я — прочитана книга.

До кінця другого тижня я почав деградувати магічно. Замість високих експериментів я почав створювати крижані скульптури Аланіс. Їх було десятки. Я виписував кожну рису її обличчя, кожне пасмо волосся, а потім розбивав їх на дрібні друзки одним магічним ударом. Я хотів фізично знищити її образ у своєму мозку, але з кожним ударом осколки врізалися мені в пам'ять ще глибше.

Ключ на моєму зап’ясті став джерелом постійної агонії. Магічний зв’язок із нею не розірвався, він просто став отруйним. Я відчував її пульс за тисячі миль. Я відчував, як вона дихає, як вона сміється десь там, у столиці, мабуть, уже знайшовши собі нових іграшок на зміну тим двом із Дзеркала. Це було схоже на те, ніби хтось простягнув тонкий дріт через моє серце і щосекунди смикав за нього, нагадуючи: вона жива, вона насолоджується величчю, а ти — лише сходинка, яку вона переступила.

Я перестав спати. У коротких хвилинах забуття Дзеркало ставало об’ємним. Я відчував запах її шкіри, змішаний із солодким жаром Валєріусової омани. Я прокидався від власного хрипу, і навколо мене розривалися магічні колби, заливаючи підлогу ефіром.

Я став небезпечним для оточуючих. Холод, який я випромінював, став ядучим, мертвим. Птахи, що випадково пролітали повз вікна моєї вежі, падали замерзлими на льоту. Я випалював життя навколо себе, бо всередині мене життя більше не було. Я перетворився на калькулятор, який безкінечно рахував секунди мого приниження.

Я почав писати на стінах лабораторії. Не закляття — прокляття. Кожне слово було звернене до неї. Я розписував теорію своєї майбутньої відплати, хоча тоді це здавалося лише маренням божевільного. Я хотів заморозити весь цей світ, щоб вона більше ніколи не могла відчути тепла, яке вона так легко проміняла на задоволення з випадковими виродками.

До кінця місяця я став схожий на привида. Моя шкіра стала прозорою, крізь неї було видно сині вени, якими тепер текла не кров, а крижана жовч. Очі стали двома порожніми дзеркалами, в яких не було нічого людського. Я прийняв свій статус. Якщо я — інструмент, то я стану інструментом абсолютного холоду. Якщо я — книга, то кожна її сторінка буде просякнута смертельною отрутою для того, хто наважиться її відкрити.

Тієї ніч Біла Вежа засяяла мертвим, синім світлом. Це був початок мого остаточного перетворення. Я ставав чимось більшим за мага. Я ставав втіленням вічної мерзлоти, де пам'ять про Аланіс була лише іржавою скалкою, яку я збирався загнати їй під серце.