Глава 25

Сад замку вдень здавався лабіринтом із тіней та пахощів пізніх троянд. Після задушливої зали Військової ради повітря тут було занадто чистим, аж до запаморочення. Я йшла вузькою алеєю, відчуваючи, як важкий поділ сукні збиває росу з підстрижених кущів. Каспіан і Еріан йшли за мною, але тепер вони не рівнялися зі мною. Вони тримали дистанцію, наче два великих пси, що щойно отримали прочухана, але все ще гарчали один на одного поглядами.

Я зупинилася біля старого фонтану у формі грифона. Вода в ньому давно не текла, але чаша була сповнена темною, стоячою вологою, в якій відбивалося сіре небо.

— Ти знову виставила нас обох дурнями перед Торном, — голос Каспіана порушив тишу. Він підійшов ближче, і я почула, як під його кроками хрумтить пісок.

— Генерали тепер шепочуться, що Ключ має більшу вагу, ніж сталь принців.

— Можливо, так воно і є, — я не озиралася, дивлячись на своє викривлене відбиття у воді.

— Бо сталь принців зараз більше заклопотана тим, хто з них стоятиме ближче до мого трону, ніж тим, як захистити стіни.

Еріан підійшов з іншого боку, зупинившись біля мармурової лави. Він не став виправдовуватися. Натомість він дістав хустинку і повільно почав витирати невидиму пляму на своїх рукавичках — жест, який завжди видавав його роздратування.

— Ми не дурні, Аланіс. Ми просто... не звикли до того, що центр нашого світу змістився. Раніше ми з братом знали, де межа. Мої ідеї, його мечі. Тепер ти — ідея, меч і серце водночас. Ми просто намагаємося знайти своє місце.

— Твоє місце — у кабінетах, — кинув Каспіан, знову виходячи на стежку війни.

— Ти намагаєшся заплутати її словами про "баланс", але насправді ти просто хочеш бути тим, хто тримає руку на її зап’ясті, коли вона ставить печатку.

— А ти хочеш бути тим, хто вибиває двері в її спальню щоразу, коли тобі здається, що вона задовго мовчить, — Еріан підняв очі, і в них спалахнув той самий холодний вогонь.

— Твоя присутність — це шум, Каспіане. Ти не даєш їй навіть подумати.

Каспіан зробив стрімкий рух, опиняючись прямо перед братом. Він був вищим і ширшим у плечах, але Еріан навіть не здригнувся.

— Мій "шум" — це життя, — процідив Каспіан.

— Це те, що змушує її відчувати, що вона не просто Ключ, а жінка. Ти ж хочеш перетворити її на символ. На ікону, яку ти будеш обожнювати здалеку, бо боїшся обпектися, якщо підійдеш ближче.

— Я вже підходив ближче, — тихо нагадав Еріан, і я побачила, як Каспіан стиснув зуби так сильно, що на його щоках випнули жовна.

— І я знаю, що під цією силою ховається втома. А ти лише додаєш їй ваги.

Я різко повернулася до них.

— Досить говорити про мене так, ніби я — статуя в цьому саду! — я підійшла до Каспіана і тицьнула пальцем у його груди, прямо в шкіряний обладунок.

— Ти! Ти боїшся, що я оберу його спокій, бо твій жар випалює мене дотла.

Потім я розвернулася до Еріана.

— А ти! Ти боїшся, що мені не потрібні твої стратегії, коли наступає ніч, і я просто хочу відчувати чиїсь руки на своїх плечах.

Настала тиша. Чути було лише, як десь у хащах саду співає одинока пташка. Каспіан і Еріан дивилися на мене так, ніби я щойно вдарила їх обох.

— Ми не боїмося, — нарешті вимовив Каспіан, але його голос зрадницьки здригнувся.

— Ми просто... я просто не можу бачити, як він робить тебе "своєю" за допомогою цих розумних розмов. Це наче він будує навколо тебе стіну, через яку я не можу пробитися.

— Стіну будуєш ти, — відповів Еріан, сідаючи на лаву. Він виглядав раптово втомленим.

— Своїми криками та вимогами. Ти хочеш, щоб вона бачила лише тебе. А я... я просто хочу, щоб вона бачила нас обох. Але як це можливо, коли ти щоразу намагаєшся затулити мене собою?

Я сіла поруч з Еріаном. Це був ризикований жест. Каспіан миттєво зробив крок до нас, його очі палахкотіли золотом.

— Сядь, — наказала я йому, вказуючи на місце з іншого боку від себе.

Він вагався секунду, дивлячись на Еріана, а потім важко опустився на мармур. Я опинилася між ними. Знову. Але цього разу без шовку ліжка та напівтемряви. Тільки денне світло і правда, яка була гострішою за будь-який клинок.

Я взяла руку Каспіана — гарячу, грубу, зі слідами від зброї. І руку Еріана — тонку, холодну, з довгими пальцями мага. Я змусила їхні долоні зустрітися на моїх колінах.

Вони здригнулися. Каспіан хотів було висмикнути руку, але я міцно тримала обох.

— Дивіться, — сказала я.

— Ваш батько хотів, щоб ви ненавиділи один одного, бо так вами було легше керувати. Він посіяв це зерно ще в дитинстві. А тепер ви дозволяєте цьому зерну прорости через мене. Ви використовуєте мою присутність, щоб нарешті легально ненавидіти брата.

— Це не ненависть, — прошепотів Еріан, не відриваючи погляду від руки Каспіана, що лежала поруч із його власною.

— Це... жах. Жах від того, що я більше не єдиний володар своїх думок. Що ти розділила мою душу навпіл.