Глава 16

Вихід зі Сховища виявився складнішим, ніж сама битва. Кожен крок довгими коридорами відгукувався луною, яка лише підкреслювала нашу спільну самотність у цьому величезному замку. Я йшла попереду, намагаючись тримати спину рівною, хоча кожен м’яз нив, нагадуючи про те, як палко і безжально ці двоє ділили мене вночі.

Каспіан і Еріан йшли крок у крок за мною, наче два хижаки, що охороняють свою здобич від усього світу, але при цьому готові в будь-яку мить вчепитися в горлянку один одному. Я відчувала їхні погляди на своїй спині — гарячий, що обпікав лопатки, і холодний, що лоскотав шию.

Коли ми зупинилися біля величезних дубових дверей, що вели до головної зали, Еріан раптово перегородив мені шлях, поклавши руку на одвірок.

— Зачекай, — промовив він, і в його очах промайнула тінь, яку я не бачила раніше.

— Ти збираєшся вийти до них у цьому?

Він окинув поглядом мою понівечену сукню, яку я ледь скріпила магією та залишками шнурівки. Крізь розриви було видно занадто багато — червоні сліди від поцілунків Каспіана на моїх ключицях та бліді відбитки пальців самого Еріана на моїх передпліччях.

— У мене немає іншої, — різко відповіла я, намагаючись не дивитися йому в очі.

— Або ми виходимо зараз, або чутки про смерть короля породять бунт, який ми не зупинимо.

Каспіан підійшов впритул, майже втискаючи мене в руку Еріана. Його подих торкнувся моєї щоки.

— Він правий, Аланіс. Я не хочу, щоб ці пси в залі витріщалися на те, що належить мені. Кожен шрам, кожен слід на тобі — це наша таємниця.

— Ваша таємниця? — я нарешті спалахнула, розвернувшись до нього.

— Ви так швидко забули, що я не ваша власність? Ви щойно вбили батька, а тепер ділите мене, наче спадщину?

Еріан усміхнувся — тією самою тонкою, ледь помітною усмішкою, від якої в мене всередині все стискалося.

— Ми не ділимо тебе, люба. Ми просто констатуємо факт. Каспіане, не будь таким грубим. Ти лякаєш нашу маленьку крадійку своїм власницьким інстинктом. Хоча, мушу визнати, твоя мітка на її шиї виглядає... вульгарно.

Каспіан стиснув кулаки, і я побачила, як по його шкірі пробігли дрібні іскри вогню.

— Вульгарно? Це називається пристрастю, Еріане. Тобі це слово не знайоме, бо ти звик лише спостерігати зі свого крижаного трону, як інші живуть.

— Я не просто спостерігав сьогодні вночі, — голос Еріана став тихішим, небезпечнішим.

— І якщо я правильно пам'ятаю, саме під моїми руками вона стогнала найголосніше.

— Досить! Обидва! — мій голос зірвався на крик, що розлігся порожнім коридором.

— Ви поводитеся як хлопчиська! Там, за цими дверима — армія. Там — знать, яка завтра захоче відрубати мені голову, а вас посадити на палі за батьковбивство. Невже ревнощі для вас важливіші за корону?

Каспіан зробив крок до мене, зменшуючи відстань до мінімуму. Я відчувала жар, що йшов від його тіла.

— Корона — це просто шматок золота, Аланіс, — він провів великим пальцем по моїй нижній губі, злегка відтягуючи її.

— А ти... ти — жива магія. Я спалю це королівство дотла, якщо відчую, що хтось дивиться на тебе так, як дивлюся я. Особливо він.

Еріан не відступив. Він стояв з іншого боку, і я опинилася в пастці між їхніми волями.

— Бачиш, Аланіс? — Еріан нахилився до мого вуха, ігноруючи лютий погляд брата.

— Він хоче спалити світ, щоб ти належала йому. Я ж пропоную тобі цей світ як декорацію для твоєї краси. Але Каспіан правий в одному — я теж не збираюся ділитися тобою з натовпом.

Він зняв свій важкий оксамитовий плащ, підбитий хутром, і одним рухом накинув мені на плечі. Плащ був важким і пахнув снігом та дорогим вином. Еріан власноруч застебнув масивну срібну фібулу під моїм горлом, приховуючи розірваний корсет і сліди пристрасті. Його пальці на мить торкнулися моєї шкіри, і цей холодний дотик змусив мене здригнутися сильніше, ніж вогонь Каспіана.

— Тепер ти виглядаєш як королева, — прошепотів Еріан, задоволено дивлячись на справу своїх рук.

Каспіан зашипів, його рука лягла на ефес меча, але він стримався.

— Гарна обгортка, брате. Але під нею вона все одно палає моїм вогнем.

— Подивимося, чий вогонь згасне першим, коли вона почне правити, — кинув Еріан.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи вагу плаща і тяжкість їхніх очікувань. Ревнощі між ними були настільки відчутними, що їх можна було торкнутися рукою. Вони не просто змагалися за мене — вони змагалися за право бути моїм єдиним господарем, навіть якщо на словах обіцяли ділитися.

— Відчиняйте двері, — наказала я.

Каспіан і Еріан перезирнулися. На мить у цьому погляді промайнуло щось спільне — усвідомлення того, що вони щойно створили силу, яку самі не можуть контролювати.

Двері повільно розчинилися. Величезна зала була заповнена людьми. Сотні очей звернулися на нас. Тінь короля ще витала під склепінням, але перед ними стояли ми — два принци, вкриті кров'ю та попелом, і я, загорнута в плащ Еріана, зі слідами Каспіана під серцем.