Глава 6

— Відійди від неї, Еріане, — голос Каспіана пролунав як удар грому. Він різко відштовхнув руку брата від мого стегна.

— Це не одна з твоїх крижаних іграшок. Ти не маєш права торкатися того, що належить мені.

Еріан повільно підвівся, його сріблясті очі звузилися, перетворюючись на дві вузькі щілини. Він поправив манжет своєї сорочки з таким спокоєм, що мені стало по-справжньому моторошно.

— Належить тобі? — Еріан видав короткий, сухий смішок.

— Відколи це жива стихія стала твоєю власністю, старший брате? Ти завжди вважав, що право першородства дає тобі привілей на все найкраще. Але подивися на неї... вона ж тремтить не від твого вогню, а від мого холоду.

— Досить! — я вигукнула, намагаючись відсунутися до узголів’я ліжка.

— Я не річ, яку ви можете ділити! Каспіане, ти привів мене сюди, обіцяючи безпеку. Еріане, ти ввірвався сюди без запрошення. Ви обидва варті один одного!

Каспіан обернувся до мене, його обличчя пом’якшало, але в погляді все ще палало власницьке полум’я.

— Аланіс, не слухай його. Він майстер ілюзій і брехні. Він хоче лише випити твою магію, щоб досадити мені.

— О, невже? — Еріан зробив крімний крок до мене, ігноруючи лють брата.

— А ти, Каспіане, хіба не прагнеш того самого? Тільки ти загортаєш це в обгортку «пристрасті». Аланіс, подивися на мене. Ти ж відчуваєш, як твоя сила відгукується на мій поклик? Тобі не потрібен цей грубий вогонь, який лише обпалює. Тобі потрібна глибина криги.

Я перевела погляд з одного на іншого. Каспіан — гарячий, непередбачуваний, його близькість дарувала відчуття захищеності та первісної пристрасті. Еріан — витончений, холодний, його присутність викликала дивний, майже болючий потяг до невідомого. Моє серце розривалося. Я хотіла Ключ, так, але зараз я розуміла, що заплуталася в чомусь набагато складнішому.

— Я не можу... я не знаю, — прошепотіла я, відчуваючи, як голова йде обертом.

— Ви обидва... ви зводите мене з розуму.

— Обирай, Аланіс, — Каспіан зробив крок до ліжка, простягаючи мені руку.

— Зараз. Якщо ти залишишся зі мною, він піде геть. Назавжди.

— Або обери мене, — перебив Еріан, нахиляючись так близько, що я відчула запах зимового лісу від його шкіри. — І я покажу тобі таємниці Елізіуму, про які мій брат навіть не здогадується. Я дам тобі Ключ, Аланіс. Просто зараз, без жодних умов.

Каспіан зблід від люті.

— Ти не посмієш віддати їй родинну реліквію, мерзотнику!

— Чому ні? Якщо вона стане моєю, реліквія залишиться в сім'ї, хіба не так? — Еріан переможно посміхнувся.

Я дивилася на їхнє протистояння, і в моїй голові пульсувала лише одна думка: вони ненавидять один одного більше, ніж кохають будь-кого. Але водночас я бачила, як вони обидва дивляться на мене — як на єдиний шанс перемогти суперника. І це було найгіршим. Я була їхнім полем бою.

— Ви обоє огидні, — сказала я, хоча моє тіло все ще горіло від бажання, яке вони розпалили вдвох. — Ви хочете, щоб я обрала? Добре. Я обираю... нікого з вас!

Я спробувала встати, але Каспіан перегородив мені шлях, м’яко, але непохитно притиснувши мене назад до подушок.

— Ти нікуди не підеш, поки не зрозумієш, що ти — моя, — прошепотів він, і в його голосі почулася обіцянка неймовірної насолоди, змішаної з болем.

— Вона ніколи не буде твоєю, — Еріан схопив мою руку, переплітаючи свої пальці з моїми.

— Правда ж, Аланіс? Ти відчуваєш цей зв'язок?

Я опинилася в пастці між двома чоловіками, які ненавиділи один одного, але жадали мене однаково сильно. Їхні магії — вогонь і лід — почали резонувати в повітрі, створюючи справжній шторм навколо ліжка. Я заплющила очі, відчуваючи, як моя власна сила починає виходити з-під контролю під тиском їхнього суперництва.

— Досить... благаю, досить, — видихнула я, розуміючи, що цей трикутник щойно почав своє смертельне обертання.