Коли сила волі твоя велика...

Друзі, які знову зустрілися, йшли між густо розрослими деревами, які закривали обіднє сонце. Тихий вітерець обдував спини чарівниць, а м'яка трава легенько лоскотала голі ступні.

У дорозі Кріста дізналася про дивну чорну чаклунку, про дракона, і про те, що це Арія підняла розлад серед гоблінів, що оточили загубившихся друзів. У той же час сама Арія дізналася більше подробиць про зникнення Крісти та її лицаря. За розмовою шлях додому пройшов швидко, як і весь день, нарешті дівчата вже стояли перед галявиною їхнього "дому".

Природу навколо, своєю всепоглинаючою пітьмою, огортали сутінки, а звуки миролюбного лісу поступово замінилися на звуки нічної небезпеки зі своїми верещаннями гоблінів, співом нічних птахів, шарудінням у кущах і далеким виттям вовків.  У темряві лісу раз у раз блищали вогники чиїхось очей, і було наполегливе відчуття, що за дівчатками хтось спостерігає, їхній занепокоєння поділяв і Рідрих, він слідував за своєю господинею у формі людини і тримав свій меч напоготові.

- Ходімо швидше в наше укриття!  - сказала Арія і темп руху подруг прискорився у бік колишнього барлогу.

- Аріє, а раптом та... ну ця... відьма повернеться?  - з неприхованим страхом запитала Кріста, не припиняючи йти за подругою.

- Яка відьма?  А та, що вся в чорному була?  Старий дракон так розлютився на неї, що аж пихнув своїм вогнем у її бік.  Я не думаю, що вона стане нас переслідувати після такого, - впевнено заспокоїла подругу Арія.

- Ти думаєш?  Раптом вона підстереже нас уночі і вб'є, поки ми спатимемо?  - не зрозуміло чому, але ця відьма сильно налякала Крісту, може вона боялася, що не вони не єдині хто вижив тут, після жахливого заслання в дикий магічний ліс?

- Не турбуйтеся пані, я всю ніч чатуватиму ваш спокій.  Можете добре відпочити, сьогодні ви славно постаралися в недавній битві, - спробував підбадьорити та заспокоїти свою господиню лицар, що в нього й вийшло.  Хода Крісти стала більш твердою та рішучою.

Ще кілька кроків, і дівчатка були в своєму будиночку. Після сьогоднішніх пригод їм уже не хотілося знову збирати дрова, вони просто сіли, сперлись на стіну і, притулившись один до одного, заснули.  Але ця ніч була неспокійною.  Крісту розбудило дивне виття на вулиці.

- Рідрих, доповіси обстановку!  - З цими словами Кріста різко встала на ноги, упустивши при цьому Арію, яка прокинулася від удару об землю.

- Ау, що це було? – Протерши сонні очі поцікавилася дівчинка.

– У нас тут проблема.  Цікаво, то звір чи то людина наближається сюди, - вже у всеозброєнні відповів привид.

- Не може такого бути, - Кріста підійшла ближче до виходу і побачила дивну темну постать, наче людську, але ззаду бачився хвіст, що бовтався, звірячі вуха на голові і здається воно покрито шорсткою.

– Що там таке?  - все ще сонно спитала Арія.

- Готуйся, схоже до нас іде ворог.

- Відьма?  - стривожено спитала дівчинка.

- Не знаю, дуже дивна істота... - відповіла подрузі Кріста

- Стійте, не треба боротися!  Я ваш друг!  - вже на підході істота подала голос піднявши руки.

- Воно розмовляє?  - здивувалася Кріста.

- Спокійно, я розберуся з ним, - заявив лицар і вийшов на вулицю.

- Добре, я дам тобі світло, - погодилася Кріста і, простягнувши перед собою руку, та вихлюпнула кульку світла, що помчала просто у вторженця. Лицар уже був замахнувся своєю зброєю, як Арія встала перед нею.

- Стійте, він же сказав, що наш друг!  - крикнула Арія, перегородивши собою непроханого гостя. Світло вже непогано висвітлювало все навколо, розглянувши незнайомця у всіх друзів у голові виникло одне питання.

- Хлопчик?  – в один голос сказали дівчатка.

Це був хлопчик трохи старший за дівчат, його волосся на голові мало сіро-бурий колір, а очі сяяли блакитними вогниками.  Але перше, що впадало у вічі - це його вуха і хвіст, того ж кольору, що й волосся.

- Юна Аріє, що ви робите?  Ви захищаєте ворога?  - Незрозуміло спитав лицар дівчинку, на счастя встигши зупинити меч прямо перед головою дитини.

- Зачекай Рідріху, він, схоже, справді нам не ворог, - зупинила того Кріста, заворожено вдивляючись у вічі вовку.

- Але пані...

- Це правда, мене вивезли з вами сюди.  Я їхав у сусідньому возі і побачив вас, коли нас усіх виводили.  Я хочу… дружити з вами, бо одному в такому великому лісі дуже нудно, а іноді й небезпечно, – перебив хлопчик Рідріха.

- Тоді ходімо всередину!  - Арія взяла того за руку і потягла за собою в барліг.  Кріста зі своїм слугою мовчки пішли за ними.

- Ну, розказуй, ​​що хотів?  - вимогливо звернулася Кріста, поки всі сідали в невелике коло.

- Ну, мене звуть Фенрар. Я з Фенроуз, це найближче до лісу Кінг та Болотам Зниклих село.  Там у нас є звичай, що кожного, такого обдарованого силою, як я, має благословити Дух Природи.  Ці духи допомагають нам приборкати нашу нову силу і спрямовувати її на благо села. Три роки тому мене обрав дух полювання - Фенрар.  Він уселився в мою душу і ми з ним стали одним цілим, від цього я успадкував його ім'я. Ми живемо разом із ним уже три роки і я повністю опанував його силу і мудрість. Мушу зізнатися, я зустрів вас біля тієї печери і стежив за вами, щоб якщо щось станеться, врятувати вас, але це не знадобилося.  Тому мені на думку спала думка - просто поговорити з вами.  Ви єдині з возів, кого я зустрів за весь час.  Я бачу одна з вас уже зв'язала свою душу з цією примарою, - він показав на напівпрозорого Рідріха, що грізно свердлив поглядом.

- Гей, я - дух благородного воїна, який загинув у праведній битві заради людства з мечем у руці, а тепер ми з пані уклали договір, - почав відповідати на образливі слова Рідріх.

- То ця сила не прокляття та не хвороба?  Але якщо так, то звіди вона береться?  - Почала закидати питаннями Кріста.

- А ви з Фенраром спілкуєтеся між собою?  А я, до речі, уклала угоду з драконом, і він дав частину своєї душі мені, - рудоволоса Арія наслідувала приклад розмови своєї подруги.