1 Розділ: П'ятнадцять років потому

Пройшло 15 років. Дівчина на ім’я Єва Євдокимова, яка мала красиве, довге, пряме чорне волосся, ішла зі своїм другом Іллею Ткаченком. Його біляве хвилясте волосся стирчало в різні боки, і це лише підкреслювало його живу натуру. Вони поверталися зі школи додому до Єви. В цей момент нічого не турбувало їхні душі, вони були звичними друзями, з якими не можна було нудьгувати.

— Слухай, Єво, скільки отримала за самостійну з хімії? — запитав Ілля, поглядаючи на неї з цікавістю, але з певною легкістю, як завжди, коли йшлося про школу.

— Як завжди, сім. Хоча я зрозуміла тему і розраховувала на десятку, ну хоча б на дев’ятку, — похмуро відповіла Єва, злегка насупивши брови. В її голосі чулася не тільки розчарованість, а й певна образа. — Інколи мені здається, що Галина Степанівна спеціально занижує мені оцінки.

— Ех, Єво, Єво, у мене взагалі три. Якби ця "відьма" поставила мені сім, я б їй руки й ноги цілував, — з усмішкою, яка розтягувала його губи, відповів хлопець. Його почуття гумору завжди допомагало розряджати атмосферу, навіть у таких ситуаціях.

— Ти не розумієш, це справа принципу. Я вже два роки, відколи ця "відьма" прийшла до школи, не отримую нічого вище за вісім, скільки б не старалася, — сумно мовила дівчина, ніби відчуваючи, як знову програє в цьому невидимому протистоянні.

— Не журись. Сьогодні двадцять друге квітня, а завтра твій день народження! Святкуватимемо, — Ілля усміхнувся ще ширше, продовжуючи намагатися полегшити її настрій. У нього був той особливий шарм, що міг підняти настрій навіть в найпохмуріші дні.

Єва теж усміхнулася, її губи злегка піднялися, але погляд залишався трохи сумним.

— Якось вилетіло з голови, що мені вже завтра шістнадцять! Тебе дожену, — вона знизала плечима, хоча насправді розуміла, що час йде, і з кожним роком усе більше відчувається зміни в житті.

— Доженеш, в віці, але не в зрості. Ти завжди будеш коротункою, — жартував Ілля, граючи на його власному високому зрості. Він був на кілька сантиметрів вищий за неї, і це ставало темою для їхніх жартів вже давно.

— Це не я коротка, а ти занадто довгий! — відразу відреагувала Єва, в її голосі звучала іронія, але водночас і привітна грайливість.

За розмовою вони йшли до багатоповерхівки. Вони навіть не помітили, як дійшли до під’їзду. Величезний будинок з високими вікнами і темними коридорами вже став частиною їхнього звичного життя. Вони зайшли в під’їзд і привіталися з Галиною Петрівною, старенькою консьєржкою будинку. Вона завжди віталася з ними, коли вони поверталися додому, її карі очі завжди випромінювали доброту, хоча вона вже була досить літньою жінкою.

— Доброго дня, діти! — привітала вона їх з усмішкою, і вони поїхали на ліфті на четвертий поверх.

У квартирі, де завжди панувала затишна атмосфера, їх зустріла 45-річна Ірина, мама Єви. Вона була в фартуху, з кухонним рушником у руках, і виглядала дуже щасливою, бачачи своїх дітей.

— Нарешті прийшли! Проходьте, діти, я щойно закінчила готувати борщ, — сказала вона, залишаючи всі свої турботи на мить, щоб зустріти гостей.

— Привіт, мам, — привіталася Єва. — Ми зараз помиємо руки і прийдемо. Я так зголодніла! — її голос звучав нетерпляче, адже тренування завжди забирало багато енергії.

— Доброго дня, тьотю Іро, — привітався Ілля, злегка обійнявши жінку за плечі.

— Давайте швидше, а то борщ захолоне, — усміхнулася Ірина, в її очах світилося розуміння, що діти зголодніли.

***

За обідом Ірина розпочала звичну розмову.

— Як пройшов день? Як справи в школі? — запитала вона, спостерігаючи за їхніми реакціями. Здавалося, їй важливо було знати, як учнівське життя її дитини, і, звичайно, життя Іллі теж, оскільки він завжди був майже частиною родини.

— Все як завжди, от зараз поїмо і підемо на тренування з фехтування, — відповіла Єва, намагаючись не показувати, що її щось турбує.

— Зараз тільки четверта година дня, раніше ви йшли о шостій. Не зарано? — здивувалася жінка, ховаючи за питанням хвилювання.

— Оскільки скоро розпочнуться змагання, тренування стали більш інтенсивними, — пояснив Ілля, злегка посміхаючись. Він був впевнений у собі, але й бачив, що його подруга переживає.

— Зрозуміло, ми з твоєю мамою будемо чекати від вас нових медалей, — усміхнулася Ірина, підтримуючи морально. Ілля був відомим спортсменом, і навіть маленькі перемоги приносили радість всій родині.

— Ну це само собою зрозуміло, — зухвало мовив Ілля, намагаючись виглядати впевнено, хоча насправді його серце билось від хвилювання. Він добре знав, що не все залежить від нього.

— Ти не зазнавайся, а то, як того разу, в суху Миколі програєш, — зауважила Ірина, подаючи ще порцію борщу.

— То було лише через те, що я застудився і не міг нормально думати! — обурено відповів Ілля, але навіть у його словах прозвучала невелика нотка сміху.

***

Після тренування, яке забрало весь її день, Єва повернулася додому близько 21:00. Відкривши двері, вона відразу покликала свою маму.

— Мам, я прийшла, — сказала вона, скидаючи сумку і знімаючи черевики. У коридорі стояла тиша, але з кухні почувся голос її матері.

— Я на кухні, іди сюди, у нас гості, — вигукнула Ірина, і Єва, зацікавлена, відправилася туди.

У кухні сиділи дві жінки, що пили чай і розмовляли. Одна з них була Аріана Грейс, давня подруга матері Єви, яка часто навідувала їх.

— Доброго вечора, міс Грейс, давно я вас не бачила, — Єва привіталася з жінкою, що була для неї майже як друга мати.

— Привіт, Єво, і справді, давно, близько року так? — усміхнулася Аріана, тепло дивлячись на неї.

— Іди мий руки, і будемо вечеряти, — сказала Ірина, із невеликою напругою в голосі. Здавалося, вона щось переживала, але намагалася це приховати. Коли дівчина пішла жінки продовжили розмову:

— Ось їй вже через три години шіснадцять а я дось памятаю як п'ятнадцять років тому, ти немавлям її сюда привезла.

— Так, ось вже час її взнати правду і вибрати дорогу якою вана піде, в парламенті досі спорят чи зможе вона з цим впоратись.