Глава 2.1

Прохолодний літній ранок, ясне сонце помірно крокує по небосхилу повільніше, ніж узимку, але вже швидше, ніж на початку літа. Знайома вуличка з безліччю будинків по обидва боки від дороги, але не пам'ятаю, як я тут опинилася. Мені не вдавалося згадати, чим саме мені знайоме це місце. Пустотно навколо, немає ні душі, тільки маленька дівчинка зі світлими хвостиками катається на гойдалці біля багатоповерхового будинку. Мене стурбувало, чи не забули її, чи можливо вона загубилася. Я вирішила підійти спитати, чому вона тут сама і де її батьки. Миле дівча проігнорувало мої слова, а у відповідь розплакалося, а всі спроби заспокоїти були марними.

— Ти загубилася? Давай я тебе відведу до батьків, — схлипуючи, малеча злізла з гойдалки і взяла мене міцно за руку. Дівчинка вела мне кудись повз будинки, а в результаті я відчула, що вона тягла мене с тією силою, чка невластива дитині.

Поки ми довго кудись ішли дівча мовчало, а я намагалася за нею встигати. Весь шлях я намагалася дізнатися її ім'я або хоча б якусь інформацію, яка допоможе знайти її батьків. Незважаючи на всі мої зусилля, я так і не змогла ні довідатися хоч щось, ні навіть наздогнати її. Не знаю, скільки ми йшли, коли опинилися на галявині десь у якомусь лісі. І дивним було не лише це. Коли дівчинка зупинилася і розплакалася, я хотіла підійти ближче, але теж не могла до неї наблизитися біль ніж на кілька кроків.

— Е-е, а де твої батьки? Де ми? — зрештою запитала я, але ця дитина просто зникла. Я хотіла її знайти, але зрозуміла, що навряд чи вийде. Я навіть не помітила як опинилася посеред лісу де навкруги не було нічого крім дерев, трави та кущів. Хоча точніше я знаходилась на галявинці де було безліч польових квітів, та неподалік починався густий ліс. Неодноразово намагаючись відшукати її серед найближчих дерев, я не могла відійти від галявини надто далеко. Хоч мені кілька разів вдалося пройти трохи глибше в ліс, але знову і знову я виходила на цю галявину.

Тоді я вирішила її дослідити, на перший погляд нічого примітного довкола не виявляла. Несподівано приблизно в центрі з'явився силует людини зі старою книгою в руках. Я не могла підійти надто близько, але й звідси було видно, що людина з'явилася у чорному балахоні з капюшоном, що приховував обличчя. Скільки б я не намагалася, мені не вдавалося підійти ближче. Навіть спроба бігти не дала результату, мені не вдалося наблизитись і на сантиметр ближче до центру галявини. Спроби придивитися краще, концентруючи зір теж не дали ефекту.

Людина у чорному балахоні голосно щось начитувала, спотвореним голосом, якоюсь дивною мовою. Я й слова не зрозуміла, але звучання цих слів наганяло страх і змушувало чітко відчути загрозу. Чим далі читали, тим голоснішим ставав його голос, але було важко збагнути кому він належав. Текст чувся надто грубо для жіночого голосу, але надто високо для чоловічого тембру. Наче ця людина спеціально змінила його звучання. Але, можливо, справа була не в цьому. Чомусь я подумала, що це може бути побічний ефект заклинання. В якусь мить до мне прийшло розуміння, що мені не вдавалося і пальцем поворухнути. Відчувався параліч немов я безсила статуя, але при цьому виразно бачила все навколо себе.

Плавно голос незнайомої постаті в капюшоні злився з дивним гулом, який ставав дедалі голоснішим. Одночасно голос людини в центрі галявини повністю поглинув звук, що розривав зсередини барабанні перетинки. Цей шум нагадував звук ревучого мотора гігантських розмірів. Синє безхмарне небо змінилося до невпізнання, тепер всюди буянила гроза. Вже через мить я побачила джерело несамовитого гулу, який був близький до реву гігантського монстра. Моему погляду відкрилася картина великої трагедії. Невідомо звідки з'явився літак із турбіною, що горіла.

Немов величезний поранений дракон, цей літак падав із передсмертними стогонами, несучи в череві сотні життів. Навіть незважаючи на смертельну рану літак, намагався вирівнятися і плавно приземлиться на землю. Побачивши це, людина в чорному плащі матеріалізувала з повітря посох з чорнім кристалом на кінці. За допомогою цього магічного артефакту маг, що стояв у центрі галявини, закинув у падаючого з небес сталевого гіганта заклинання. Після цього всі турбіни літака вийшли з ладу і спалахнули. Останнім, що я бачила, був океан вогню і кіптяви, а останніми почутими звуками стали крики, які благали вищі сили про спасіння.

Прокинувшись зі сльозами на очах до мене прийшло розуміння, що до останнього моменту не було усвідомлення того, що то був сон, адже все було настільки реальним. Я навіть відчувала жар вогню своєю шкірою, а вуха трохи боліли від почутих криків. Страшно уявити, скільки життів забрала ця аварія. І даремно що це був сон, мої батьки померли так само, мені про це якось розповіла тітонька. Це був той єдиний раз, коли вона відповіла мені на запитання, яке стосувалося моєї матері. Я не пам'ятаю всього цього, адже мені було менше року. Мама тоді залишила мене у бабусі, коли вони з моїм батьком мали злітати у справах до Європи. Через трагічну випадковість вони так і не повернулися.

Поки я відходила від жаху, який бачила уві сні, мені вдалося абияк привести себе в нормальний вигляд і спуститься вниз на кухню. На першому поверсі було чотири кімнати. Праворуч від сходів був камінний зал, що слугував іноді вітальнею де приймали гостей, там стояла купа книжкових шаф і затишний диван, біля якого розташувався невеликий журнальний столик. Я пам'ятаю, що бабуся часто засинала на ньому із книгою в руках. За камінною залою була ще одна ванна кімната.

Зліва від сходів розташувалася вітальня, яка була поєднана зі їдальнею. Тут зазвичай дивилися на дивані телевізор або вечеряли всією родиною. Пам'ятаю, ми якось приїжджали на бабусин ювілей, тоді стільки родичів з'їхалося, що довелося забирати диван і доставляти ще стіл. Такої кількості родичів я більше ніколи не бачила. А останньою кімнатою на першому поверху, що була за вітальнею, була кухня. Вона була невелика, якщо порівнювати з іншими приміщеннями в цьому будинку, але тут було достатньо місця для приготування, і навіть був невеликий обідній столик з кількома стільцями. Найімовірніше, вони були тут для повсякденних трапез. Мені було ліньки йти у вітальню, і я влаштувалася за цим столиком. Підозрюю, що з цієї причини він тут і з'явився.