Глава 1

Люблю спостерігати за тим, як змінюється краєвид за вікном, коли ти сидиш у купе та їдеш прямою дорогою у нове життя. Рідні до болю пейзажі потертих часом вуличок та провулків змінювалися ландшафтами вечірніх галявин та лісів. Дивлячись у вікно, я тоді й не здогадувалась, що зовсім скоро все моє життя зміниться і так сильно, що мене затягне вир неймовірних випадковостей, які перетворяться на доленосну неминучість. Я спостерігала за небом: воно не просто заворожувало, воно полонило своєю красою та неповторністю. Мені завжди подобалося дивитися, як мчать хмари, як відтінки небосхилу неминуче змінюються за ледве відчутну мить.

Ще вчора я лише мріяла про можливість виїхати з цього нудного міста. Життя тут було надто сірим, надто чужим, але приємно спокійним. Я хоч і жила тут завжди, але вже давно ледве витримувала одноманітність днів. Чим би я не займалася, чи то музика, танці, навчання чи просто неробство, все це тільки давило на плечі, немов велетенський валун.

Я вже давно вирішила вступати до університету в іншому місті і ось нарешті це відбулося. Прямо не віриться, що мені вистачило сміливості переїхати. Сумно залишати тут було лише тітоньку. Як вона тут сама? Ех, сподіваюся, вона таки приїде до нас із бабусею, коли розбереться з усіма справами та проблемами. Все-таки важко їй буде залишити позаду власну крамничку, хоч і маленьку.

Як же я сподіваюся, що переїзд докорінно змінить моє життя! Все, звичайно, зміниться, все-таки в мене вийде вступити до університету. Добре було б якби мене прийняли, тут яскравіше ніж в моєму рідному місті. Хоча причиною моєї нудьги там де я жила раніше могло бути те, що у мене в школі зовсім не було друзів. А може, були інші причини, про котрі я не знаю. У будь-якому разі в мене назріло непереборне бажання щось змінити. Хтось у такі моменти змінює імідж, хтось — коло спілкування чи рід діяльності, ну а я так довго не могла вирішитись, що обставини вирішили за мене. Вже майже рік я тільки й думала, чи варто їхати на навчання до іншого міста. І тепер цікавість таки перемогла страх невідомості. Але останньою краплинно було те, що бабуся покликала в гості і переконала мене випробувати везіння, та подати документі в місцевий вуз.

Місяць неквапливо виплив на небосхил, прикрашений зоряним мереживом, коли поїзд, у якому я сиділа та пила чай, прибув на нову зупинку мого життя. Мені вдалося набратися рішучості та зустріти зміни з високо піднятою головою. Можливо причина тому, що повітря було пронизане запахом нового міста, та нового життя, але моє серце почало витанцьовувати в незвіданих ритмах, а подих перехопило так, наче я з високого трампліну стрибнула в воду.

На платформі юрбилися люди, які зустрічали рідних та близьких, що сходили на перон. Хтось обіймався, хтось сварився та скаржився, а були й ті, хто просто самотньо йшов у бік виходу. Швидше за все, я якраз одна з останніх. Напевно, мені варто зателефонувати бабусі та спитати адресу, щоб викликати таксі. Востаннє я приїжджала до Києва ще в дитинстві, і я все погано пам'ятаю. Та й тоді мене тітка Марічка всюди водила, тож я не запам’ятовувала дорогу. Знайома мелодія перервала мої спогади про щасливе і таке далеке минуле. Я почала шукати по кишенях свій смартфон.

— Вибач, сонечко, ми вже в дорозі. Почекай нас біля виходу. Ми будемо за хвилин тридцять. У пробку потрапили, — почав виправдовуватися знайомий голос із динаміка. Судячи по всьому, мене таки хотіли зустріти.

— Все нормально не переживай. Я зачекаю, – відповіла я. Бабуся ще щось говорила, та я вже не слухала.

Чекаючи, поки за мною приїдуть, я відійшла і сіла на порожню лавочку у сквері біля вокзалу і спостерігала за рідкісними перехожими. Люблю цим займатись: люди такі різні. Іноді нудьгуючи, я спостерігаю за оточуючими незнайомцями. Моя фантазія в такі моменти нашіптує мені про них історії, а іноді ці історії виявлялися правдою. У мене була звичка такі збіги списувати на випадковість, хоч мені часто казали, що це все інтуїція.

Втративши відчуття часу, я не помітила, як почала розглядати незнайомця, що стояв з іншого боку вулиці. Було в ньому щось таке знайоме і таке близьке, але що саме це було, я не могла зрозуміти. По шкірі мимоволі пробігав озноб від однієї тільки думки, про це. Наші погляди несподівано зустрілися, і я відвела свій погляд на інших перехожих, що снували повз. Але в думках виникало лише одне питання: «Звідки ми можемо бути знайомі?». Це було так дивно, адже у Києві я вперше за останні десять років.

Я крадькома поглядала на цього незнайомця в спробах розгледіти його краще, сподіваючись, що згадаю, де його бачила. У нього було настільки світле волосся, що при денному світлі здавалося майже білим. Але колір не головне, що мене здивувало. Мою увагу прикувала його зачіска. У цього незнайомця волосся було зібране в низький хвіст, у моєму рідному місті рідкість побачити хлопця з довгим волоссям. Тому цей нюанс зацікавив мене майже відразу, як я його побачила. Риси обличчя були дуже гармонійні і навіть певною мірою красиві. Він був у темно-синіх джинсах та в шкіряній куртці з ремінцями на боках. Найдивовижніше в ньому було те, що в мене складалося враження, ніби ми не просто десь бачилися, а навіть близько знайомі. Позбутися думок про цього незнайомого блондина, я змогла лише коли бабуся відібрала у мене сумку з речами.

— Це що, всі твої речі, золотку? — як завжди, дбайливо поцікавилась вона.

Бабуся Валя зовсім така ж, як і за останньої нашої зустрічі. Час ніби обминув її, і вона зовсім не змінилася. Я обернулася, шукаючи очима незнайомця, але він наче зник. Цей момент мене здивувало, адже він вислизнув від мого погляду лише мить назад. Дивно це все було, а може, мені здалося. Можливо, не було ніякого незнайомця з довгим волоссям? Раптом це моя фантазія?

— А що не так? Мені вистачає, — здивувалася я такому зауваженню.

Після цього мене так само дбайливо посадили в машину. Коли ми від'їжджали від вокзалу, дивилася у вікно. Мій погляд перебігав від одного перехожого до іншого, але раптом я здивувалася побаченому. Несподівано я помітила, що той самий незнайомець знову опинився на тому самому місці, де він був перед несподіваним зникненням. Він проводжав мене вивчаючим поглядом. Цікаво, а куди він зникав і чи зникав загалом. Зважаючи на все, мені все-таки здалося ніби він щез тоді з виду, або я просто не знаходила його в натовпі перехожих. Дивний хлопець, якого мені важко було викинути з голови заповнив мої думки питаннями, на які я навряд чи не знайду питання. А може він думає про мене так само? Напевно, ми з ним більше не побачимося, хоч інтуїція змушувала засумніватися в цьому ствердженні.