Глава 10

Пустельник вивів їх у місце, що докорінно відрізнялось від попереднього: пісок мав усі відтінки бурштину від світло-медового до насичено червоно-коричневого, і все це виблискувало у яскравому сонячному сяйві, створюючи мідяне марево, що наче стелилось над пустелею. Хоча тут й було вже не так пустельно: проміж барханів подекуди виднілись невисокі дерева, вкриті таким самим червонястим листям. Навіть квітуючі кущики траплялись.

Айлін окинула оком пейзаж: при всій своїй чужорідності, він виглядав достатньо гармонійно й тішив її дизайнерську натуру. Вона швиденько занотувала до пам’яті варіант нового стилю для дизайну.

– А ми можемо дізнатись твоє ім’я? – скинулась дівчина, ніяковіючи від власної забудькуватості.

– Фасах, – кинув через плече пустельник.

– Приємно познайомитись, – буркнув Фелікс, плетучись за дівчиною.

Він прискіпливо оглядав кожну деревину, чи й травинку – хаосити були майстрами маскування. Та поки що нічого підозрілішого за їхнього провожатого поблизу не спостерігалось.

– Ще далеко йти? – попри все, його напружувала сама місцевість, якою б спокійною вона не здавалась.

– За найбільшим барханом, – кивнув далеко вперед пустельник. – Тільки я не уявляю, як ви домовлятиметесь з Каерою, – він озирнувся на своїх супутників, зблиснувши хитрим поглядом. – Якщо вона розізлилась, то це надовго.

– Якось розберусь, – спокійно усміхнулась Айлін.

Фелікс дивився на дівчину й розумів, що багато чого про неї не знає взагалі: надто мало часу вони провели разом тоді, й надто багато часу їх розділяє тепер. І, схоже, таємниць в ній набагато більше того, що він вже знає. А чи знав він її взагалі?

Полум’яна стіна, що раптом зіткалась просто перед ними, додумати вже не дала. Та перш, ніж він встиг схопити Айлін за руку, вона розвернулась й стрибнула на нього, збиваючи з ніг й випускаючи з руки якесь закляття, котре розгорнулось над ними золотавими крилами, що огорнули їх обох, захищаючи від вогню. Фелікс бачив, як полум’я пронеслось над ними, абсолютно їм не зашкодивши. Він ошелешено вп’ялився в очі дівчини, обличчя котрої було так звабливо близько, що хотілось забути про все й вп’ястись вже в її губи. Вогняна стіна тим часом давно проминула їх, а вони так й лежали в піску.  

– Може, ти відпустиш мене? – першою порушила тишу Айлін.

Тільки зараз Фелікс помітив, що стискає її в обіймах в той час, як вона намагається підвестись, впираючись руками в його груди. Крила зникли так само швидко, як й з’явились.

– Що це було? – відпустив він її, допомагаючи здійнятись на ноги.

– Закляття, – куснула губу дівчина.

– Я не чув про такі, – підозріло вдивлявся в неї.

– Ти багато про що не чув, – пирхнула вона. – Я немало часу витратила на стародавні архіви. Як виявилось, там можна знайти дуже багато цікавих речей. Закляття, – окинула його переможним поглядом, – в тому числі.

– Та тебе одразу до бойового загону можна! – нервово осміхнувся Фелікс. – Певна, що тобі так вже дизайн потрібен?

– Мені цілком подобається те, чим я займаюсь! – відрізала вона дещо різкувато. – Просто я не обмежую себе однією єдиною сферою, – вона роззирнулась: – А де наш провожатий?

– Навряд чи він згорів, – хмикнув чоловік.

– Хіба що знов залишився без вбрання, – усміхнулась Айлін.

– Сьогодні, мабуть, не його день, – сміхотнув Фелікс.

– Зате вам з ним пощастило, – почувся глухий голос пустельника за їхніми спинами.

Вони обернулись одночасно: одяг духа був на місці, попри сподівання.

– Каера говоритиме з тобою, – кивнув він на дівчину, – але наодинці.

Фелікс схопив її за руку перш, ніж вона встигла зробити хоч крок:

– Це божевільна ідея! – відтягнув її в бік. – Вона не варта того, щоб ризикувати життям.

– Мене тішить те, як ти переймаєшся моєю безпекою, але, повір, я здатна себе захистити! – Айлін шикнула на нього. – Я з дитинства спілкуюсь з духами.

– Зі стихійними? – уточнив чоловік.

На якусь мить йому здалось, що вона вагається з відповіддю, та все ж надала її:

– Зі стихійними – два роки, як спілкуюсь.

– Ти добре приховувала свої цікаві здібності, як я бачу, – Фелікс намагався все це якось вкласти у своїй голові.

– Побіжиш доповідати?! – досить зло кинула йому Айлін.

Останні слова різонули боляче. Ще трохи, й відстань між ними дійсно перетвориться у провалля. Фелікс смикнувся наче від ляпаса, відпускаючи руку дівчини:

– Я, може, й не найкраща людина в цьому світі, але не настільки.

– Можливо, – надто тихо промовила Айлін й рушила в напрямку бархана, за котрим виднілась невеличка оаза.

Бархан розташувався дивним півколом, ніби прикриваючи оазу з південного боку. Вид, що відкрився Айлін, вражаюче впадав в очі. Пустеля, котра залишилась за спиною дівчини, тут перетікала у долину, що пролягла між горами, але з того боку бархана їх видно не було. З самого джерела вода витікала ручаєм, котрий утікав десь у межигір’я, ховаючись проміж скупої, проте яскравої рослинності. Гілля з насичено червоним листям нависало над вогнистою водою. Джерело наче текло вогнем, фарбуючись у помаранчево-гарячі відтінки.

Айлін озирнулась: вид за спиною був також гористим. Почувся жіночий знущальний смішок:

– Ти вгадала: пустеля залишилась трохи в іншому вимірі.

Щось подібне вже була втнула німфала, затягнувши її на дно свого озера. Головне, щоб потім випустила.

– Я не робила того, що ти там собі надумала, – почала з виправдань Айлін.

– Я знаю, – кивнула саламандра, насмішкувато зблиснувши своїми бурштиновими очима.

– Тобто?! – обурилась дівчина. – Тоді навіщо…

– Зрозуміла щойно, – перебила її Каера. – Бачила, як ти кинулась рятувати того красунчика.

– Ну-у-у…, – протягнула Айлін, метикуючи, у що взагалі виллється їй ця пригода, – я б будь-кого рятувала.

– Він – сільфід? – та втупилась в неї пронизливим поглядом.