Глава 9

Фелікс втупився в дівчину:

– Гаразд. Я чекаю на аргументи.

Айлін застигла: і що їй сказати? Розповісти про її здібність бачити духів? І не просто бачити, а спілкуватись з ними! Йому – офіцеру Служби вартових Хаосу! Сину голови Ради Фаелану! А її все життя вчили приховувати цю здібність. Люди вважають, що вона просто геніальний дизайнер… Хоча, домовитись теж треба вміти.

– Мені потрібен пісок з джерела Фенікса, щоб гармонізувати енергії всіх стихій у замку, інакше буде постійний дисбаланс й проблеми з водою, – як могла обтікаємо подала інформацію, практично й не збрехавши.

– То ми не випадково тут опинились?!

– Саме зараз я сюди не збиралась, якщо чесно, – посміхнулась вона одним куточком рота. – Скоріш за все викид магії спровокував перехід, поєднавши енергію з бажанням.

– Зрозуміло, – хмикнув він, – як ти отримуєш бажане.

Айлін скривилась:

– На жаль, подібні речі надто неконтрольовані, щоб отримувати кожного разу потрібний результат.

Фелікс сміхотнув:

– Можна розслабитись? Досягати своїх цілей ти будеш більш приземленим способом?

– Ну-у-у, – все ще роздумувала вона над тим, що озвучити можна, а про що краще промовчати, – не зовсім вже так, але…

– …але ти не настільки довіряєш мені, щоб про це розповісти, – завершив за неї він, тамуючи образу, котра мимоволі розповзалась його душею.

– Я не бачила тебе чотири роки, – спробувала виправдатись Айлін.

– Й вирішила, що за цей час я став ще гірше, ніж був, – кивнув Фелікс. – Дай вгадаю, – він спіймав її погляд, намагаючись видивитись в яскравій блакиті очей ту – колишню – Айлін, що ще й досі жила в його спогадах, – ти володієш якимись здібностями, про котрі краще не знати таким, як мій батько?

Дівчина всміхнулась сама собі: Фелікс завжди був кмітливим й не дарма вважався кращим адептом факультету бойової магії. Тим більше всі дивувались, коли він вирушив до найдальшого й найнебезпечнішого кордону Фаелану, оскільки мав усі можливості стати воєначальником у столиці. Та зараз їй конче було потрібно скористатись можливістю довести почате в замку до досконалого фіналу: не кожного дня щастить опинитись в пустелі, хоча щастям це назвати важко.

– Я знаю, як дістатись джерела, – важко зітхнула Айлін.

– В тебе є карта пустелі? – заломив у подиві брову Фелікс.

– Вона мені не потрібна, – знизала плечима дівчина.

– Тобто? – почуте було ще більш дивним.

Айлін куснула нижню губу, все ще вагаючись:

– Я можу… спробувати домовитись… з пустельником…, – насилу видала вона.

– З ким?! – Фелікс вкотре мріяв, щоб йому вчулось.

– З духом пустелі, – Айлін повторила, карбуючи кожне слово.

– І, як давно ти навчилась спілкуватись з духами? – питав, хоча й так вже знав відповідь.

– Завжди вміла, – відвернулась вона.

Фелікс стояв й без ладу кивав головою, перебираючи в голові метушливі думки. Він вже й сам не знав, чи ображатись на неї, що вона так і не змогла тоді повністю довіритись йому, чи на себе, що не зумів цю довіру заслужити? Але одне усвідомлював точно: якщо зараз почне виставляти їй претензії – вони розсваряться остаточно, ще навіть не встигнувши примиритись.

– Гаразд, – він був ладен погодитись вже на будь-що, аби зберегти хоч краплю тієї довіри, що в ній ще була до нього, якщо це була довіра, а не вимушене зізнання. – Ти можеш його викликати просто зараз?

Айлін зам’ялась:

– Я можу спробувати його викликати, а чи захоче він розмовляти… тим більше, щось показувати – велике питання.

– А в тебе, я бачу, чималий досвід в цьому! – нервово сміхотнув Фелікс. – І ніхто з них не намагався нашкодити? – він чудово знав, що всі ці духи також мають частково хаотичну природу.

– Вони скоріше вередливі, ніж шкідливі, – більш спокійно усміхнулась Айлін. – Коли ти мене з води рятував – я була в гостях в духа вашого озера, хоча й проти своєї волі.

– Тобто, я все ж недарма тебе рятував?

– Вона сама відпустила мене, тож, ти просто прискорив процес мого повернення на повітря.

І тут він промахнувся. Зітхнувши, Фелікс роззирнувся довкола:

– Час іде, Айлін.

– Тільки не спіши кидатись бойовими закляттями, якщо відчуєш хаосита, – попередила вона його. – Я їх бачу, й здатна відрізнити.

Брова чоловіка заломилась у німому питанні.

– Так, – підтвердила дівчина його здогадку, – я побачила те чудовисько ще до того, як він встиг набути стабільної форми, тому ти й зміг так швидко його знерухомити.

Феліксу залишилось лиш хмикнути, розвінчавши її словами свою надзвичайну спритність: він гадав, що накинув сітку на монстра в той момент, як той збирався на них кинутись, а він, схоже, лиш проявитись встиг, ще й не зрушивши з місця. Просто Айлін його бачила ще розвтіленим.

– Тоді чому ми не відчуваємо їх у повсякденні? – в нього виникло цілком резонне питання.

– А навіщо це їм? Щоб такі, як ти почали на них кидатись? – саркастично посміхнулась дівчина. – Люди давно розучились спілкуватись з духами, й вони вважають за краще взагалі до них не наближатись, ніж нарватись на неадекватну реакцію, хоча більшість з них здатні втілитись повноцінно на якийсь час, й дехто цим користується. Справжні хаосити – менш розумні. Вони просто агресивні.

– Я зрозумів, – невесело всміхнувся Фелікс, усвідомлюючи прірву, що розрослась між ними за ці роки, й ця вимушена відвертість лиш підтверджувала наявність провалля, що лежало між ними тепер. – Роби, що маєш.

Айлін почала сплітати закляття виклику духа, вплітаючи в нього вібрації самої пустелі, котрі вона вловлювала, як й будь-які інші. Повітря перед ними, що й так плавилось від спеки, почало тремтіти й періодично зблискувати дивним мерехтінням, набуваючи невизначеної форми.

Дівчина почала відчувати незвичне напруження: зазвичай на виклик йшло набагато менше й часу, й зусиль, але пустельник, схоже, не спішив з’являтись. Вона посилила поклик, вплітаючи в нього енергію водної стихії. Хоча дух й був пустельним, але вода потрібна навіть тут, тож, мала спрацювати приманкою.