Глава 8

Коли Фелікс помітив, що дівчину понесло до дивного туману, котрий сформувався на протилежному кінці коридора, він кинувся за нею: бачив він такі тумани на кордоні, де їхній світ межував зі світом Хаосу. А, враховуючи спонтанний викид її магії, котрий інколи призводив до незрозумілих наслідків, то варто було б спочатку перевірити, а вже потім вирішувати, чи пхати свого носа туди, чи ні!

Та Айлін виявилась спритнішою й, поки він наздогнав її, вона вже ступила до сизої імли, майже зникнувши в ній. Феліксу не залишилось нічого, крім як рвонути слідом за нею, й відчути, як з-під його ніг зникла підлога, і він полетів, мов у якесь провалля. На щастя, летіти довелось не довго, а приземлення виявилось досить м’яким, хоча й піщаним, і пісок набився всюди.

Поряд почувся кашель. Звівшись на коліна та відпльовуючись, Фелікс озирнувся: трохи збоку, так само відпльовуючись та відкашлюючись, намагалась підвестись Айлін. Судячи з усього, її першою чергою цікавив зовнішній вигляд, оскільки вона не заспокоїлась, поки, схоже, не струсила з себе  останню піщинку, й тільки після цього почала роззиратись навкруги.

– Задоволена?! – підводячись та обтрушуючись, одразу ж наїхав на неї Фелікс.

Вона окинула його нищівним поглядом й лиш після цього процідила зневажливо:

– Враховуючи твою присутність, не дуже.

Чоловік стиснув кулаки: вони стояли посеред пустелі й, скільки сягало око, був лиш пісок та, інколи, якісь кам’яні брили та бархани.

– Та хаос би тебе розвіяв, Айлін! – гримнув він. – Про що ти думала?!

– Якби хтось не хапав мене без кінця руками – цього б не трапилось! – сердито відрізала вона.

– О-о-о! Я засвоїв на віки вічні: тонеш – тони! Падаєш – те саме! Волатимеш до мене – руки не простягну! – лютував Фелікс, прикидаючи, як би звідси вибратись.

– Не сподівайся – почути моє волання! – Айлін намагалась хоч як втамувати свою злість, тому що ще один викид магії їй був не потрібен. – Перш, ніж така ідея прийде до моєї голови, я собі язика відкушу!

– Зроби ласку! – їдуче осміхнувся чоловік. – Можеш просто зараз, щоб вже й шансу не було!

– Та, ні! – розпливлась вона хижою посмішкою. – Тоді ти не будеш певним, що я й не збиралась цього робити.

Фелікс відчув, як в нього смикнулась щока: ще трохи й він збожеволіє від вибриків цього дівчиська! Але треба було вибиратись звідси. Якби це була не Феніксова пустеля – можна було б полетіти. Та, на жаль, під час війни, коли фенікси її створили, вони навели на неї якесь закляття, чи прокляття, через котре сільфіди не могли в ній літати – їхні крила спопелялись практично миттю. Й до всіх задоволень перебування тут – додавались ще й прориви хаоситів.

Ці створіння світу Хаосу керувались лиш одним – тим самим хаосом. Будь-яка структурована форма викликала в них відразу й бажання зруйнувати її, перетворивши на подібну їм. Навіть мертвих вони робили подібними собі, тому з поля бою завжди намагались прибрати тіла загиблих, поки вони не обернулись проти своїх недавніх товаришів. Самі ж хаосити могли приймати будь-яку форму, не прив’язуючись до якоїсь певної. Єдиною їхньою слабкістю було тяжіння до гігантизму. Це було для них одночасно й плюсом й мінусом. Плюс – бо битись з величезним створінням навіть групою було не просто. Мінус – в таких завжди легше було поцілити руйнуючим закляттям. Та така форма була для них чимось на кшталт гордості, тож, вони віддавали перевагу за краще загинути, ніж поступитись своїми розмірами.

– Треба вибиратись звідси, – Фелікс роззирнувся, намагаючись зорієнтуватись зі сторонами світу. – На півночі пустелі є кілька застав вартових й вежі, через котрі ми зможемо повернутись додому.

Звісно, це було розумним рішенням, але Айлін пам’ятала про забаганку німфали й розуміла: не виконай вона її, й та зруйнує всю її роботу, а Дайра їй в цьому допоможе. А вона вже по вуха в цій справі й вороття назад немає: сама ж погодилась через свої амбіції!

– Можеш повертатись, – спокійно знизала вона плечима. – А в мене тут ще є деякі справи.

– Ти справді зовсім божевільна?! – витріщився на неї Фелікс. – Це – Феніксова пустеля! В цьому місці не просто спекотно, а може бути спопеляюче спекотно! Тут дуже хитка межа з Хаосом.

– А я тебе не тримаю, – хмикнула дівчина у відповідь. – Ти вільний йти куди хочеш.

Розвернувшись, вона рушила у першому ліпшому напрямку, оскільки він їй був абсолютно не принциповим. Головне – спекатись свого непроханого напарника. Взагалі, вона навіть пораділа, що її сюди занесло. Якщо вдасться домовитись з пустельником, то й додому вона потрапить і без вежі: дух проведе так само, як це робить Корс, використовуючи кам’яні коридори, з тією лиш різницею, що тут будуть пісок та бархани.

Та, схоже, Фелікс не мав наміру її тут полишати:

– Куди тебе знов несе?! – схопив її за лікоть, наздогнавши, та розвернув до себе.

– Яка тобі різниця?! – спробувала висмикнути руку, та цього разу її тримали надто міцно. – Ти хотів спекатись моєї присутності? – зневажливим поглядом окинула його. – Ти зараз маєш задля цього чудову можливість. І робити нічого не потрібно: просто дати мені спокій! – мало вже не викрикнула вона.

– Якщо в тебе коротка пам’ять, то спішу нагадати, – Фелікс насилу цідив крізь зуби, бо вже й самому хотілось волати, – що моя матір, за угодою, несе за тебе відповідальність, і я не хочу, щоб в неї через твою безголовість почались неприємності.

– Можеш повертатись з чистою совістю, – обдала його, немов кригою вкрила. – До ночі я повернусь.

– Цікаво – як?! – не розпускав він свою хватку.

– Тебе це не обходить! – гримнула Айлін, вкотре намагаючись висмикнути свій лікоть з його руки.

– Скажи, – Фелікса знов потягло до небесно-блакитного виру, закручуючи в ньому, хоча назустріч летіли лиш крижані голки, і його тон трохи зменшив оберти, – чому від тебе самі неприємності?

Дівчині нарешті вдалось звільнити своє передпліччя, й вона відштовхнула чоловіка від себе, мало не спопеляючи його нищівним поглядом: