Глава 7

Розплющивши очі, Айлін влетіла до інших: кольору похмурого неба, з котрого ось-ось мають вилетіти блискавки, передуючи зливі. А потім грім. На диво, вона навіть не наковталась води, тож, намагання Фелікса її врятувати – були лиш в його уяві. Та відчуття його губ на її були далеко не уявними, нагадавши їй інші – від першого поцілунку, що вкарбувався до пам’яті паморочливим трунком, й протиотрути від нього вона не мала.

Розізлившись, дівчина відштовхнула чоловіка від себе, підхоплюючись на ноги:

– Ти що собі дозволяєш?! – розлючено гримнула вона.

Фелікс вп’явся в неї ошелешеними очима:

– Мабуть, тебе рятую?! – скочив і він на ноги, наближаючись до неї мало не впритул.

– Від чого?! – відступила на крок, зухвало скинувши голову й буравлячи «рятівника» злим поглядом.

– Тобі мізки вимило водою?! – не стримався він. – Ти тільки-но тонула!

– О! Пробач! – Айлін викривила губи їдучою посмішкою. – Я зовсім забула: в гусені ж немає мізків – лиш інстинкт плодожерки!

– Схоже на те! – все більше ярився Фелікс.

Дівчина не зчулась, як її рука сама злетіла й заліпила йому ляпаса. Долоню аж обпекло, й Айлін злегка зашипіла, цідячи крізь зуби:

– Давно свербіла.

Чоловіка навіть похитнуло від удару та несподіванки. Він потер щоку, дивлячись на дівчину, немов вперше її бачив:

– Ти дійсно божевільна?

– Хочеш, щоб я тобі ще раз це довела?

– Я зрозумів, – кивнув він, скрегочучи зубами, – потопельників більше не рятувати.

– А ти бачив, щоб я хоч раз кашлянула водою? – глузливо ошкірилась Айлін й, сплівши просте повітряне закляття, висушила одяг й волосся.

Фелікс завмер: скільки він не намагався виштовхнути з неї воду – її не було. Та й до тями дівчина прийшла досить швидко: насправді, мабуть, за пару хвилин. Це для нього вони здались вічністю, коли злякався, що вона втонула. Штрикнуло в самому серці, мов хто голку увігнав. Але ж її йолінту про це кричав! Довелось летіти, щоб встигнути. І ось вона – подяка!

– Ти була непритомною! – рикнув він, блискаючи на неї гнівним поглядом.

– Здаватись непритомною – ще не означає нею бути! – хмикнула вона.

– То, може поясниш: що ти робила під водою в одязі?! – Фелікс нарешті теж себе висушив.

– Не думаю, що тебе влаштовує цвіль на стінах та вогкий сморід в кімнаті, – Айлін махнула рукою в бік замку. – А для цього мені потрібно збалансувати енергії всіх стихій. Водної – особливо, бо вона у вас зовсім там розбовтана.

– І для цього треба було сокирою на дно?! – він навіть не маскував свій цілковито саркастичний вираз.

В Айлін ще не припинила гудіти долоня, а вже хотілось знов її прикласти до того ж розчервонілого місця, щоб надовго закарбувати відбиток не лише на нахабному обличчі, а й в пам’яті декого.

– Я, може й гусінь безкрила, але плавати вмію, – ледве вицідила з себе й, крутнувшись, рушила до замку, намагаючись приховати сльози, що так і просились зовні від образи.

– Айлін! – врізалось в спину, й Фелікс, наздогнавши її, перехопив за лікоть. – Послухай! Я ніколи…

Та слухати його вона не хотіла, відчуваючи, що ще трохи – й він побачить її слабкість, а цього вона допустити не могла. Висмикнувши руку, розлючено рикнула:

– Облиш! Мене! В спокої! – видершись від нього, дівчина побігла, бо сльози просто вже душили її, вперто стискаючи горло спазмом.

Віддихалась лиш в кімнаті. Так і завмерла посеред передпокою, не знаючи куди себе діти. Вона знов відчула його губи… І це було катастрофою, тому що хотілось їх відчувати й надалі. Ще й ще… Цілунки того, хто посміявся з неї. Називав її метеликом, хоча й знав, що вона не літає. А поза очі – гусінню безкрилою. Для всіх вона й була нею. Гадала, що не для нього…

– Сіршику…, – ледь промовила захриплим голосом.

Птах влетів з балкона й сів на спинку крісла, блимаючи винуватими очима:

– Я злякався, – промимрив він, – й помчав за допомогою. А він – перший, хто мені був трапився.

– Ти ж знаєш, що я добре плаваю, – Айлін знесилено впала у крісло.

– Так такого ще ніколи не бувало, – виправдовувався той. – Вона просто миттю затягла тебе під воду!

– Чо-о-му-у? – простогнала дівчина, закриваючи обличчя руками. – Чому знов він? Чому саме зараз? Стільки років навіть не потикався в Елас, і саме тепер його принесло!

– То, може, все-таки відмовишся? – обережно ледь не прошепотів Сіршик.

– Ну, вже ні! – стрімко скинулась Айлін. – Не дочекається! Я просто зараз піду і в його кімнаті мініфонтан вліплю! – нервово сміхотнула вона. – Щоб заспокоював нерви!

– Так ти домовилась? – птах невпевнено покосився на неї.

– Практично! – дівчина підвелась з крісла. – Та для цього мені ідеальний баланс й не потрібен, – вона хижо сяйнула очима. – Буде йому відпочинок!

Дивлячись в спину дівчини, що просто таки втікала від нього, Фелікс намагався зрозуміти, що взагалі відбувається?! Чому вона так реагує? Ну, добре, він й сам погарячкував, коли зіткнувся з нею, лиш тільки встиг повернутись додому. Навмисне ж втік й не з’являвся стільки років, щоб забути, хоча це й виявилось неможливим. Він не міг пояснити собі, чому вона не вилучається з його пам’яті. І справа навіть не в летючому зміє-ящері, котрим вона його винагородила.

Айлін приходила уві снах. Такою, якою він її бачив до того клятого моменту, котрий все зруйнував. З яскравою усмішкою – теплою, ніжною. З очима, що сяяли щастям. З манливими губами, які він встиг розпробувати на смак, й ніяк не міг забути. Як треба було грати, щоб не приховати себе справжню?! Не помітити, що це лиш гра?!

І знову ці губи… Треба було рятувати, а хотілось вп’ястись в них зовсім іншим чином. Й очі, як вранішнє небо, що тільки розвіює свою нічну синь до яскравої денної блакиті. В них хотілось літати… Та одного разу його вже скинули з тих небес. Навіть незрозуміло за що.

Чи вона злилась тепер за те, що має бачити того, з ким вчинила свою дурну витівку? Зараз він готовий був простити їй і це, аби хоча б визнала, що вчинила паскудно. Зрештою, Айлін було навіть ще не вісімнадцять, а на що можуть підбити друзі – він і сам знав, особливо в такому віці.