Глава 6

Айлін повернулась до кімнати абсолютно збентежена: мало того, що він не позбавився змія, котрим вона його винагородила, так ще й почав нянькатись з тим дивом, що утворилось з примули. Але той Фелікс, про якого вона колись дізналась, так не робив би! Холодний, бездушний – таким він постав перед нею тоді… А вона вже мріяла про те, як відсвяткує з ним свій день народження…

…Було боляче. Боліло так, що померти хотілось… Але спочатку хотілось завдати болю йому. Та все, на що її вистачило, це зробити його посміховиськом на недовгі кілька хвилин: на стільки, на скільки стало його кроків, щоб перетнути зал, коридор та двір Академії. В її спину дошкульні зауваження та ідіотські жарти летіли набагато довше…

Вона впала на ліжко, уткнувшись обличчям в подушку: хотілось завити, як колись. Вона думала, що змогла видерти його із себе, й навіть зустріч з ним не змогла б сколихнути в ній нічого, крім зневаги. Але сколихнулось не тільки це…

Сіршик дзьобнув її за плече:

– Ну, ти чого?

– Моя вершина – квіткова оранжерея в Рейнсі, – пробубоніла вона в подушку. – Нічого було й рипатись. Сиділа б зараз там й ростила квіткових монстрів. Зробила б приємне рідному місту, щоб вже й воно мало можливість створити парк химер.

– Ти через цього грубіяна? – зітхнув птах.

– Тільки не промовляй зараз ту ненависну фразу: а я ж казав! – Айлін відірвалась від подушки.

– Добре, – розвів крилами йолінту, – не буду. Ти й сама її добре пам’ятаєш.

– Сіршику! – вона втупилась в нього похмурим поглядом. – Мені й так…, – вона змовкла й знов впала на подушку.

– Ну, то відмовся, – знов смикнув її птах. – Не з’їдять же тебе за це.

– Щоб він вчергове святкував наді мною перемогу?! – скинулась дівчина. – Не дочекається! Просто ігноруватиму його!

– А ві́н тебе? – скептично хмикнув Сіршик.

– Якщо не хоче, щоб його покої стали затісними для нього, то мовчатиме, – сердито блимнула на птаха й підвелась з ліжка. – Гадаю, наші зустрічі з ним надалі обмежаться лише перетинаннями у столовій.

За сніданком здебільшого розмовляли подружжя Ґертів, інколи щось запитуючи то в Айлін, то у Фелікса, але ті, особливо останній, відповідали здебільшого коротко й місцями не до ладу. Та тільки-но Аерна зібралась поставити питання з цього приводу, як її випередила Айлін:

– Я б хотіла скористатись повітряним коридором, щоб дістатись Еласа – мені потрібно зустрітись з друзями, і я залишусь на ночівлю в них.

– Гадаю, що з цим жодних проблем, – кивнув старший Ґерт.

– Окрім однієї, – втрутилась хазяйка замку. – Я підписала угоду, згідно з котрою на період твоєї практики я несу відповідальність за твої життя й безпеку, а, тому гадаю, що тобі краще повернутись на ночівлю в замок, – усміхнулась вона. – Фелікс проводить й до міста, й назад, – жінка глянула на нього: – Гаразд, синку? Тобі теж не завадить трохи розвіятись.

Айлін ледь не вдавилась шматком десерту після почутого, втративши навіть відчуття його смаку:

– Дякую за турботу, – ледь вичавила з себе дівчина, насилу проштовхнувши в горло їжу. – Але я ж не маленька дівчинка! – спробувала вона опиратись нав’язуванню небажаного супроводу.

– Знаю, мила, – спокійно продовжувала усміхатись Аерна Ґерт. – Та за угодою ти, на час практики, проживаєш в нашому замку, а тому я відповідаю за все, що з тобою відбувається. Ти все ще адептка Академії, перед котрою мені звітувати.

Поки та говорила, Айлін ковзнула поглядом по Феліксу. Той, з відсутнім поглядом, мовчки колупав десертною ложкою якесь тістечко, наче все, що відбувалось в столовій, його взагалі не стосувалось, тож, звідси підтримки, бодай ситуативної, їй не дочекатись.

– Можливо, дьєр Фелікс, – наголосила вона на його імені, – має свої плани, й мені не хотілося б їх ламати, – зиркнула вона на того.

– Чому ж? – ні на кого не дивлячись, відповів він. – Єдиний мій план – відпочити, й прогулянка до міста його не зламає. Мені теж є з ким зустрітись.

Айлін дуже хотілось жбурнути в нього чимось й вона ледь стрималась, щоб не зробити цього. Натомість, натягнула милу, як їй здавалось, усмішку:

– Ви дуже люб’язні, дьєре Фелікс!

– Що за офіційність, Айлін?! – мало не обуреним тоном почала Аерна. – Ви ж практично ровесники. Та й вчились в одній Академії, можливо, навіть перетинались. Який він тобі дьєр?!

– Пробачте, – дівчина розпливлась у посмішці ще більше, – звичка – так звертатись до незнайомих мені людей.

Фелікс ледь не спопелив її поглядом у відповідь, але промовчав.

– Чудово! – жінка склала долоні, ледь не потираючи їх. – Тепер я спокійна.

Подякувавши за гостинність, Айлін вилетіла зі столової й прожогом помчала до своїх покоїв. Лиш замкнувши за собою двері, дозволила трохи випустити емоції заскреготівши зубами й мало не загарчавши:

– Я його вб’ю! Сіршику!

Йолінту з’явився лиш за кілька хвилин, коли Айлін, втрачаючи терпіння вже вискочила на балкон, де він швиденько опустився на поруччя з якимось винним виглядом.

– Щось сталось? – дівчина обперлась поруч з ним.

– Ні, – птаха аж пересмикнуло. – З чого ти взяла?

– З твого вигляду: наче нашкодив, – повернула вона до нього обличчя, впиваючись поглядом в його круглі очі.

– То в тебе настрій такий: усіх в чомусь підозрювати, – пирхнув він.

– З ким літав? – Айлін хитро примружилась, не випускаючи Сіршика з зорового полону.

– Звідки ти…, – почав був він й осікся, похнюпившись. – Взяла й спалила, – розвернувся до неї хвостом.

– Може, це мені ображатись варто? – хмикнула дівчина.

– Не знаю, – буркнув птах, – але образливо чомусь мені.

– Чи це ти так очі свої ховаєш? – злегка смикнула його за пір’їну у хвості.

Сіршик обачливо відбіг від неї трохи далі, нервово озираючись:

– От ти ще хвоста мені висмикай!

– А є за що?

– Ти знайдеш!

– Та коли я його тобі висмикувала?! – брови Айлін обурено злетіли догори.