Глава 3

Після того, як керуючий замком Ойсін продемонстрував Айлін кімнату, котру вона мала привести до тями першочергово, дівчина повернулась до своїх апартаментів й впала з розгону в ліжко. Перспектива стати відомою на всі три світи дизайнеркою, що змогла справитись зі старовинними замками, вже не здавалась такою привабливою.

Навряд чи цей пихатий індик забув про її існування. Судячи з того, що свого змія летючого він не здав до парку химер, той одним своїм виглядом нагадуватиме йому про ту, хто його ним нагородила, вирядивши у коротку дитячу піжаму кольору лілового пурпуру з дрібним горошком по ньому. Що називається: перевдягла на очах практично всієї студентської братії! Сміялись довго. Навіть після того, як він, стягнувши з себе верхню половину, пішов на вихід, гордо розмахуючи піжамою, немов прапором. Шкода, що та вийшла не кусючою. Треба було уквітчати його: квіти в неї частіше виходили з зубами.

Як з’ясувалось, десь за годину та піжама трансформувалась у летючого змія. Такого ж лілово-пурпурового, щоправда, не в цяточку. Й Ґерт молодший чомусь його собі залишив.

Може, колір волосся змінити? Бо, навіть, якщо він забув, як вона виглядає, ця зухвала золотавість одразу нагадає – хто перед ним. У Фаелані не було заведено робити волосся теплих відтінків, котрі не характерні для сільфідів, зате притаманні їхнім ворогам – феніксам. А хтось з її прадавніх предків примудрився закрутити любов з кимось з тих вогневиків. Й поки вона була малою, мама маскувала її волосся під блакитно-сріблястий колір, хоча він їй не подобався. Та, коли Айлін виповнилось шістнадцять, вона збунтувалась, доводячи своє право бути такою, як є.

І за те право довелось заплатити. Це був період, коли парк химер поповнювався регулярно часто, бо золотавий колір волосся однокласники їй прощати не хотіли, особливо після того, як на питання вчителя – навіщо вона змінила свій чудовий відтінок на цей – Айлін буркнула: «Щоб відрізнятись від сірої маси». На той момент вона мала на увазі лише однокласників, але їй приписали погорду, соціопатію і ще купу епітетів й діагнозів. Якби тато не був членом міської ради Рейнса – заклювали б. Її й так клювали за її аномальність. Побоювались, але вщипнути хоч трохи – намагались.

Лише в Академії Айлін пощастило знайти справжніх друзів, котрим було начхати й на її зовнішність, й на її ненормальну особливість. Та й серед одногрупників адекватних було трохи більше, ніж у школі. І, якби не друзі, ще невідомо, як би вона пережила всі ті насмішки, що летіли їй в спину, бо в очі казати побоювались, після її сутички з Феліксом Ґертом. Тож, свою частку насмішок він цілком заслужив, ще й легко відбувся, оскільки був випускником, а їй ще треба було чотири роки вчитись серед тих, хто був свідком його слів про неї.

Та за наступні пів року вона заткнула роти й найбільш затятим пліткарям, бо прокидатись у ліжку з навислою над тобою ікластою квіткою, шпичастою ліаною або мордою якої-небудь невідомої тварини, з пащеки котрої на тебе стікає бридка, слизька, смердюча субстанція – мало кому хотілось. І квіточки серед цього набору – були наймилішими. До того ж більшість цих сутностей вдалось зробити тимчасовими, повертаючи їх назад до тих предметів чи малюнків, з котрих вони втілювались. Тому, доказів проти неї більше не було.

Сутужно зітхнувши, Айлін сповзла з ліжка й покликала свого улюбленця:

– Сіршику! Ти де?

За кілька хвилин у прочинене вікно влетіла фіолетова вухаста сова й опустилась на плече дівчини:

– Я його знайшов, – задоволено клацнув птах дзьобом. – Точніше, її.

– Духа замку? – Айлін навіть не сподівалась, що це вдасться зробити так швидко.

Зазвичай, коли виникала потреба викликати духа якоїсь місцини, це робили за допомогою складних заклять й символів, та й те вони не завжди відповідали, а, тим більше, з’являлись. А от їй з цим пощастило… Чи навпаки. Вона їх і бачила, й чула, й могла з ними спілкуватись, якщо вони того все ж хотіли. Але про це батьки вмовили її мовчати: вистачало й тих втілень, що вже ніяк було приховати.

– Так, – кивнула сова своєю рухливою головою. – Її улюблене місце – одна з терас замку, що виходить на водоспад.

– Чудово! – Айлін вже прикидала в голові тон розмови з духом замку.

З таким серйозним та стародавнім їй стикатись ще не доводилось. Зазвичай то були духи невеличких будинків, кімнат, рослин чи предметів – молоді й без претензій, частіш за все. Саме завдяки тому, що вона їх бачила, розуміла й могла з ними спілкуватись – їй вдавалось створювати будь-які інтер’єри, адже для цього потрібно було домовитись з духом помешкання. Якщо ж тому щось не подобалось – він поступово руйнував будь-яку роботу.

Інші дизайнери домовлялись наосліп: їм доводилось покладатись на своє чуття, що не завжди відповідало дійсності, й старі записи, котрі розповідали, як домовитись з хранителем місця. Та кожен хранитель мав свою особливість й не завжди її можна було вгадати, не спілкуючись з ним. Айлін вміла. Через це їй заздрили, хоч і не розуміли, як вона це робить.

Особливо заздрила Орлейт Крайм – її затята суперниця з першого ж дня навчання. Хоча Айлін на початку навіть не замислювалась про якесь суперництво: вона хотіла оволодіти своїми здібностями й навчитись використовувати їх у повному обсязі. Якби в групі опинився хтось, хто міг виконувати роботу краще за неї, вона, звісно, зітхала б над такими можливостями, але капості тій людині робити точно не стала б. А Орлейт стала. Вона перша рознесла плітки зі слів Фелікса про Айлін. Мабуть, ще й від себе додавши бридоти. Та й будь-яку роботу Айлін намагалась пошкодити яким-небудь руйнівним закляттям, що вплітала в неї на тиху.

Лише, коли одна з фіалок на підвіконні її кімнати у гуртожитку ледь не відгризла їй руку, а з подушки посеред ночі почав вилазити виючий пір’їстий монстрик, вона нарешті прикусила свого язика. Щоправда, остаточно лиш після того, як Айлін їй тихенько шепнула про те, що бувають ще й зубні щітки з іклами. На жаль, Орлейт була не поодинокою у своїх стараннях дошкулити. Довелось і їх повчити ввічливості.