Глава 2

На ранок, біля гуртожитку, Айлін дійсно чекав керуючий замком Ґертів. На вигляд це був типовий сильфід, хоча й не з вищих: високий, трохи сухорлявий, але міцний. Напівдовге волосся молочного кольору сягало плечей, а темно-сірі очі пронизували дівчину вивчальним поглядом й, схоже, симпатії вона в нього не викликала.

– Дьєра Даґмар? – у кращому випадку його голос був просто беземоційним сам по собі.

– Так, – кивнула вона, намагаючись запевнити себе в тому, що такі люди взагалі до всіх ставляться дещо зверхньо й з підозрою. – Як я можу звертатись до вас?

– Дьєр Ойсін, – сухо констатував той. – Тарм, – додав, трохи помовчавши. – Прошу за мною, – він підхопив її речі й рушив у бік парку, що межував з гуртожитком.

Вони прослідували до вежі повітряних коридорів, що були розташовані в кількох місцях Еласа, й одна з них – посеред студентського містечка. Створені вони були ще стародавніми сільфідами – засновниками Фаелана, щоб не витрачати кожного разу, коли виникає необхідність переміщення, власну силу. А тим, хто народився безкрилим, так і зовсім за щастя: за кілька хвилин можна дістатись найвіддаленіших куточків країни.

Та навіть вищі сильфіди, для котрих зіткати магічні крила не складало особливих труднощів, все частіше віддавали перевагу такому переміщенню: і сили економили, й до народу ближче, щоб ніхто не звинуватив у відриві від нього.

За кілька хвилин вони піднялись до башти й Ойсін вивів пальцем в повітрі якусь хитромудру комбінацію, після чого перед ним виник коридор, підлогою котрого клубочився густий туман, поблискуючи інколи яскравими іскрами. Як тільки вони ступили в нього, їх підхопив пружній вихор й за мить обидва опинились в іншій башті: судячи з усього, вже в замку Ґерт.

Спустившись гвинтовими сходами, керуючий вивів гостю до іншого коридору – звичайного. Великі стрілчасті вікна були прикрашені вітражами, виконаними в холодних тонах, від чого повітря в приміщенні здавалось ще холоднішим, ніж було насправді. Поки йшли, Айлін вже складала в голові приблизний план перетворення інтер’єру, бо те, що вона бачила, їй однозначно не подобалось.

До кімнати, котру надали своїй гості господарі, вони йшли довше, ніж від гуртожитка до самого замку. Вона була така ж безбарвна, якби не вікна, як і все тут.

– Я пришлю за вами людину, щоб вас провели до столової за годину, – холодним тоном повідомив їй керуючий.

– А коли я поговорю з дьєрою Ґерт?

– Вам все розкажуть під час чаювання – такими були розпорядження, надані мені, – поблажливо додав роз’яснень Ойсін й, розвернувшись, зник за рогом коридора.

Пирхнувши йому в слід, Айлін почала розпаковувати свої речі, й першим випустила з сумки Сіршика, котрий дуже не любив ті повітряні коридори, бо в нього, як він казав, в них крила заплутувались. Зі спеціальної сумки виповз бірюзовий павук й почав розмахувати своїми лапищами.

– Я вже казала, – скривилась Айлін, – твою павучу мову я не розумію.

Павук стрепенувся й на ліжку всівся величенький птах: щось середнє між пугачем та феніксом. Його пір’я виблискувало, мов пломеніючі язики вогню, але голова залишалась практично совиною.

– Ти збожеволів?! – зашипіла на нього Айлін. – А якщо побачать?!

– Тут крім тебе нікого немає, – пирхнув той. – Та й кому яке діло, як я виглядаю?!

– Скільки тобі пояснювати?! – жбурнула в нього першою ліпшою кофтиною, від котрої той легко увернувся. – Хочеш ще більше проблем на мою голову?

– Та дай хоч хвилинку собою побути! – ображено клацнув дзьобом птах й відлетів від хазяйки до протилежного кута кімнати.

– Не забувай, що в цього замка є дух, котрий дуже багато віків служить чистокровним сільфідам, і він дуже легко може тебе побачити, – намагалась не зірватись на крик Айлін.

– Та все! Все! – ляснув крилами Сіршик, перетворюючись на звичайну невеличку совку. – Нате вам мої страждання! – проклекотів плаксиво.

– Чи й не страждання! – пирхнула дівчина. – Що одяг змінити.

– Ти дуже полюбляєш носити те, що тобі не до вподоби? – пролетівши над нею, навмисне смикнув лапою за волосся.

– Ай! – скрикнувши, Айлін махнула рукою в марній спробі дістатись пірчастої п’ятої точки свого дружка. – В тебе купа варіантів.

– Павуком ти мене не розумієш, – усівшись на столі, він осудливо примружив свої величезні круглі очі, втуплюючись в дівчину.

– Ти зануда! Ти знаєш про це? – тицьнула в нього пальцем. – Вередлива до нестями зануда!

– Вередливий, – поправив її птах.

– Зануда – вона!

– А я – він! – наполягав на своєму.

– Я ж кажу.

– Ти на своє волосся глянь! – огризнувся Сіршик. – Чогось його колір нікого не бентежить.

– Бо всі знають, що я вперте створіння, котре звикло вирізнятись хоч чимось, тому й не чіпляються більше, – показала йому язика Айлін. – А, якщо побачать твій справжній вигляд, то складуть два і два, й нам обом буде непереливки.

– Тобі, – з ображеним виглядом совка розвернулась до дівчини хвостом.

– Ти мене кинеш на розтерзання?! – манірно сплеснула руками дівчина. – І вся дружба!

– Констатація факту лиш, – повернув голову птах. – Не пір’я ж мені вискубуватимуть.

– Звідки я знаю? – знизала та плечима.

– Та вже скільки часу минуло! – сердито заклацав дзьобом Сіршик.

– Забув – скільки мені за колір мого волосся витерпіти довелось? – Айлін враз посерйознішала.

– Ну, то й змінила б, – буркнув він.

– А чому я маю це робити? Хіба колір мого волосся винен в тому, що трапилось хтозна-коли?

– Так а я про що?! – стрімко розвернувся до неї птах.

– Але з мене вистачило, – миттю обірвала його дівчина. – Досить того, що всі вважають це моєю примхою.

– Взяла й крила підрізала, – насупився він, настовбурчивши пір’я. – От облисію з горя – знатимеш!

– Гаразд! – здалась Айлін. – На вихідні відправимось до Вогнистих печер, і там політаємо, як ми є.

– Обіцяєш? – не обертаючись проворкотів Сіршик.