1

Відтоді, як її чоловік Ігор зник, час для Маринки перетворився в низку сірих днів, днів очікування і виглядання у вікно, смикання на шум машин, які рідко проїжджали по їхній розбитій і глухій вулиці.

Надворі був листопад. Довколишня природа посивіла й полисіла, краса гір у слабкому промінні не викликала жодного бажання для прогулянки, які так планувала Маринка перед тим, як переїхати сюди.

Вона виходила з хати, стояла на ганку. Тихе подвір’я, город із залишками бур’яну та ліс навіювали нудьгу. Сусідів праворуч у неї не було, хата стояла остання. Сусід ліворуч не мешкав у хаті, приїжджаючи на вихідні інколи. До того ж, їх відділяв двометровий китайський мур із зеленого пронастилу. Усе це створювало відчуття ізоляції і повної самостійності в цьому світі.

Перші три дні Маринка з надією чекала. Внутрішній голос підказував їй, що коханий чоловік живий, а це вже було добре. Щоправда, деталей про повернення цей самий внутрішній голос їй не повідомляв. Це тривожило жінку, адже вона завжди знаходила відповіді на життєві питання легко. Чому їй це не вдавалося зараз? Хтозна. Можливо, тому, що Ігор був винятком. Недарма інтуїція мовчала під час їхнього знайомства, побачень і одруження. із ним це не спрацьовувало – карти Таро, руни, астрологія, загадування на павучка, у який бік поповзе, вимагання у Всесвіту відповідей через сни… Маринка почувалася безсилою. Треба було діяти в реальному світі.

Тому на четвертий день вона сіла на вранішній автобус і поїхала в сусіднє містечко – до відділку поліції.

• Добрий день, - сказала вона у приймальні, - хочу заявити про зникнення чоловіка.

Жінка з прісним обличчям не блиснула бодай тінню співчуття. Вона була втомлена і думала про свою дитину, що лежала вдома з грипом. Проблеми Маринки її не цікавили. Вона швидко по-конвеєрному передала жінку участковому села. Це був немолодий чоловік з широкими щоками, маленьким носом-гудзиком та великими вухами, з яких випиралися щіточками волосинки.

Він обдивився її з ніг до голови і заявив:

• Як можна від такої жінки пропасти! – і підморгнув.

Маринка скривилася, що можна було сприйняти за посмішку і міну відрази водночас. Масляний писок участкового викликав відчуття, що вона вступила в якийсь непотреб, але ще мусить гребтися в цьому непотребові.

Півгодини пішло на те, щоб вона написала заяву і розказала деталі. Як на горе, вона абсолютно не пам’ятала номер його машини (а хто таке пам’ятає без приводу?), тільки те, що це був сірий «ніссан». Документів у хаті не було жодних, хіба тільки ті, що стосувалися самої хати – старі, як світ, зроблені ще в дев’яностих. Показала свідоцтво про шлюб, фотографії.

Участковий усе це детально записав, дивився в очі, кивав, перепитував, але Маринка бачила, що він думками далеко. Не так далеко, щоб уявити її без одягу на широкому ліжку з дерев’яними бильцями.

Фу! Цей наплив видінь Маринку бентежив, і вона ще раз подумала, чому не могла сприймати щось подібне від Ігоря.

• Я вам так скажу, - участковий присунувся до Маринки ближче, і їхні коліна торкнулися. – На обліку в мене він не стоїть, і в області таких віднайдених мертвяків, тобто перепрошую, покійних, немає. Свій участок я як облупленний знаю, в мене все під контролем там. Хто що вкраде, де балаган – то відразу Петровича можна кликати. Гарній жінці в незнайомому селі самій може бути страшно. Та ще й скраю. Та ще й коло кладовища.
• Коло чого? – з тривогою спитала Маринка, бо інформація остання була для нею новиною.
• А там же на вашій вулиці є старе кладовище, - задоволено повідомив Петрович. – Зараз заросло все, і на ньому не ховають. Ми нове маємо, за селом. А ваше, тобто біля вас, то вже не діє. Тому не бійтеся, а раптом що – викликайте, я вам свій мобільний запишу.

Він швидкими рухами накалякав незграбні чоловічі цифри на аркуші.

• Будемо іскать, - повідомив він Маринці, - напевно ваш чоловік десь зараз у генделі, обмиває ті свої водійські права, за якими помівся в далеку дорогу. А протверезвіє – повернеться, от побачите!
• Хотілося б сподіватися, - тихо вимовила Маринка. Їй чомусь захотілося плакати. Вона точно знала, що Ігор не в якомусь барі, і що поліція його не знайде. Але формальності треба було залагодити, щоб потім не було проблем у неї самої. Усе-таки, людина зникла, а вона була, можливо, останньої, хто бачив чоловіка.

Вона скупилася в АТБ і поїхала назад в село. В автобусі було душно, смерділо алкоголем і непраним одягом від робітників ковбасного підприємства. Вони поверталися додому з нічної зміни – хто в її село, хто в довколишні села, скупо розсипані між горами.

Зиркаючи час від часу на пасажирів (бо у брудне вікно все одно важко було щось розгледіти) Маринка тренувалася на відгадуванні їхніх життєвих подробиць: у рудого була дружина-алкголічка; у того, хто найгучніше реготав – кілька дітей від різних жінок; стара бабуся насправді працювала бухгалтером на півставки; а дівчинка-студентка підпрацьовувала в художньому училищі Львова – її малювали з натури.

Маринка досить легко могла це зрозуміти, трохи зосередившись на людині. Якщо сильно концентрувалися, то між ними формувався канал, по якому до Маринки починали повзти різні бридкі сутності і проблеми людини. Тому вона надавала перевагу поверхневому огляду. Та й не дуже цікаво було дізнаватися про людей, які у своїй масі були однаковими, особливо в місті. Відрізняли лише навішані на них сутності, які харчувалися різними залежностями: від алкоголю, порно чи шопінгу. Від цього вони росли і ще більше мучили своїх господарів, вимагаючи живлення: «Піди купи ту пляшку / зайди на той сайт / купи, бо це ж розпродаж»…