Розділ 20. "Тільки не Він"

Після пережитого було складно оговтатись та продовжити шлях. Але варіантів не було, треба йти далі. Ми ще обережніше пересувались, бо надворі було вже темно, тому дивились під ноги, підсвічуючи лише одиним магічним факелом, бо Джеків потонув...

Сліди Джорджа Мітчела закінчуються неподалік того місця, де ми викупались у болотяному озері. Отже, він став утоплеником, або обідом того монстра з клешнями. Коли минули територію болота, то на нас уже чекали песиголовців. Розумні вони, хоч говорять про них протилежне. Нечисть кинулась на Джека, який не мав факела... Ми цього й чекали, тому були готові і відбили першу атаку, та чимдуж кинулись уперед.

Та нечисть прудко наздоганяла...так ми пробігли достатню відстань, поки я не зрозуміла, що бігти більше не можу. В горлі пече, легені, виснажені після болота, розривало, тому я зупинилась і почала відбиватись факелом, від якого нечисть відстрибувала. Ми з Джеком стали один до одного спинами й намагались побороти цю навалу нечисті, яка без жодних роздумів кидалась на нас. Джек відбивався дерев’яною палкою, бо меч лежить на дні болото-озера, як і мій диво ніж.

Та навіть проста палка у його вмілих руках, перетворилась у небезпечну зброю. Він чудовий борець, найкращий, з досі бачених мною. Та, якими б ми не були сильними, - кількість на стороні песиголовців.

Вони брали не розумом, не стратегією, а кількістю. Довкола нас уже була велика купа їхніх трупів, а їх все одно було надто багато і з кожною секундою їхня кількість все збільшувалась, бо на шум збігались нові. Один таки вгризся мені у ногу. Я впала на землю, а величезний песиголовець стрибнув на мене, просто на груди, і мій факел відлетів у сторону. Я вдарилась головою об гілку і останнє, що врізалось у пам’ять, це крик Джека, та неймовірний сморід з пащі нечисті.

                                  * * *

До мене долинали чиїсь голоси, які заважали, й давили. Хотілось, щоб вони замовкли й залишили мене у спокої. Та, на жаль, неприємні звуки тільки ставали гучнішими. Неохоче розплющила очі, намагаючись опанувати свої відчуття, бо були якісь хаотичні. Мене наче нічого не боліло і боліло все одночасно. Було холодно і жарко. Хотілося пити й водночас зовсім нічого не хотілося, бо нудило. Піднялась на лікті й знову безсило впала на подушку. Подушку?

Напруживши свій мозок, намагалась відтворити останні спогади. Я з Джеком у Прикордонному лісі, ми пройшли болото і на нас напали песиголовців... Один із них стрибнув на мене, я впала і вдарилась головою... І?.. Відключилася? Втратила свідомість? А може померла й потрапила у Валлу? І зараз зустрінусь із батьком?..

— Спляча красуня прокинулась! — почула до болю знайомий голос, — А може й не красуня, — додав то й же голос. — Мабуть, сплячій не красуні, потрібна ванна, бо після плавання в болоті?

Я зажмурила очі до чорних цяток й молилась про себе: «Тільки б це був не він. Тільки не він!» Та мої молитви залишились не почутими.

— Розплющуй очі! Я ж бачив що ти прийшла до тями. Тому не прикидайся! — цей нахаба верещав просто мені у вухо.

Відкрила очі й зустріла погляд Білобрисого, так, того самого з Магічного полювання, який гладив Єхидну, і вбив Арда, і... Поцілував мене. Сподіваюся, що це всього лише сон. Що ось прокинуся і буду лежали, уже краще, на холодній землі в оточені песиголовців, ніж у компанії цього... непорозуміння природи. Та чоловіка, здається, забавляв мій стан і вигляд, бо він знову почав жартувати й іронізувати, блазнювати.

— Я так і знав, що після нашої останньої зустрічі, й поцілунку, ти вистежиш мене й вимагатимеш ще! Але скажу одразу відкрито, щоб потім не було сліз та істерик, жодних серйозних стосунків, романтики та побачень. Тільки тілесні утіхи.

— Що? Де я знаходжуся? — у мене був слабкий та хриплий голос, — Де Джек?

— Джек? Ні, серденько, запам’ятай, у наших інтимних іграх, інші чоловіки участі не братимуть. Жінки так, та жодного голого чоловіка поряд себе не потерплю.

Я не розуміла про що він говорить, та й не хотіла розуміти його брудного гумору. Нічого не відповівши, піднялась на ноги й знову сіла на ліжко, бо нестерпно боліла нога і паморочилось у голові. Сидячи на ліжку, могла все роздивитись. Я знаходилась у темній кімнаті з невеличким круглим вікном без шторки. Тут був великий кам’яний камін, в якому палахкотіло полум’я, стіл та ліжко, на якому сиділа я, а поряд мене сидів Білобрисий, а біля зачинених дверей стояв представник народу Фейрі?

Низький чоловік, приблизно метр п’ятдесят, з довгим волоссям. У темно зеленому одязі з дірками та листками. Та найбільшу мою увагу привернули крила, що стирчали із за плечей — нечисті…