Розділ 19. "Приграничний ліс"

Прикордонний ліс зустрів нас своїми міцними обіймами. Тут навіть повітря було важке, туман густий і цупкий. Він пробирався у середину й полонив легені. Дерева були не стрункі, а навпаки, вони вигиналися у різні боки та оброслі гострими шипами, що робило їх небезпечними. А ще вони були отруйними. Та, особливо небезпечною була нечисть, якої тут повно. Усе кругом просто кишіло нею.

На щастя нечисть тут переважно нижчого рівня, та вони групувались. Найбільшу небезпеку несли — песиголовці. Вони схожі до Гноллів, але нижчого рівня і слабші, можна сказати, що й тупіші. Їхня атака примітивна та передбачувана. Це я так спочатку думала про них.

Та, коли в лісі вони почали нападати на нас, не даючи проходу, то здивувалась їх кмітливості, як і Джек, який хоробро йшов вперед із магічним факелом, який відлякував нечисть. Я теж мала факел і відбивалась ним від песиголовців. Вони бояться живого, магічного вогню, що яскраво горів й рятував нас від лап цих тварюк.

Ось так ми й пересувались лісом, повільно, оглядаючись й ні на секунду не розслабляючись. Нечисть тільки й чекає щоб ми втратили пильність. Вони йшли за нами впритул, не відстаючи і їх все більшало. Тепер розумію, чому мисливці не поверталися із завдання. Бо песиголовців у лісі більше ніж дозволено Гільдією. Тобто, мисливці мають стежити за популяцією нечисті у Прикордонному лісі й у разі, коли нижчого рівня нечисті стає більше дозволеного, вони організовано знищують її. Тоді чому песиголовців так багато, а Гільдія нічого з цим не робить? Джек хмурив брови й мружив очі бо, здається, думав про те ж саме що і я.

Дорога до лісу забрала у нас цілу ніч і цілий день. І Джек, наполягав на тому, щоб переночувати в Прикордонному селищі, а зранку відправлятись на завдання. Та я не могла чекати й спокійно спати. А тепер, жаліла про це, бо моя нетерплячість, може зіграти з нами у злий жарт... Ну хто ж знав, що Гільдія не виконує свої обов’язки?..

— Джек, а як так сталось, що син короля жив у глибокому селищі? — запитала в хлопця, який, як мені здалося, уникав цієї теми.

— Сивілло, політика й придворні інтриги не для дітей. Тому мене відправили в Моргалію, до далекого родича матері. Мабуть, не варто лізти в чужі справи, чи душу, та все ж таки спитала.

— Джеку, а хто твоя мати? — реакція була, миттєва. Бо після слова «мама» він одразу, різко зупинився.

— Ідеальне місце та час, щоб поговорити про сім’ю...

— А що? Ми можемо і не вийти з відси, тому це може бути наша остання розмова.

— Селі, а ти оптиміст...

Джек, дістав із кишені мапу, й подав мені свій факел, а сам розгорнув її.

— Через сто метрів зникли сліди першого мисливця, якого Гільдія відправила вбити нечисть, що вбиває людей в прикордонних селищах. Його звали Джордж Мітчелс. Він був гарним мисливцем і переможцем Королівського Магічного полювання.

Ого! Неочікувано було таке почути. Переможцем не просто магічного полювання, а Королівського, яке проходить раз на тридцять років.

— На мапі показано, що далі починається болотяна місцевість, тому треба бути особливо обережними, бо...

— Бо в тутешніх болотах живуть утопленики, що нападають на живих, затягують у глиб болота.

— Саме так Сивілло і повір, це аж ніяк не легенди.

А, шкода... Зустрічатись з утоплениками, аж ніяк не хочеться.

Ще раз глянула на карту, де було позначено місця де щезли мисливці і де зафіксована активність нечисті високого і, відповідно, небезпечного рівня. На картах Гільдії переважно ділянки королівства де є нечисть вище восьмого рівня, світяться червоним, та, якщо взяти до уваги, що такої нечисті в королівстві багато, то це не дуже допомагає мисливцям.

А Прикордонний ліс так взагалі, суцільна червона пляма. І все б нічого, якщо б люди з селищ не почали зникати, бо тоді Гільдія точно повинна реагувати. І вона відреагувала, але мисливці, яких надіслали на допомогу, зникли...

Ричання, скавуління, клацання зубів добряче діяло на нерви. Песиголовці чули запах нашої крові, тому не відійдуть далеко, а йтимуть слід в слід за нами і, якщо б не факели, то давно б напали та роздерли своїми гострими зубами. Я, щоб не було так страшно, намагалась думати про мету, що привела мене сюди. Про те, як простромлю серце нечисті, яка вбила мого батька, як дивитимусь, як життя покидає її...

І, щось мені підказує, що нечисть, яку розшукує Гранд, і та, що потрібна мені, щоб офіційно стати мисливцем, одна і та ж... І що саме вона є винуватцем смерті мого батька... Бліад! Саме так назвав його дроу.

Вступивши на територію болота, ми сповільнили рух і стали пересуватись дуже обережно, бо, попавши в болото, навряд чи хтось з нього вибереться, а ще й приєднається до лав утоплеників. Песиголовці, лахматі зубастики, з довгими лапами, здається припинили переслідування, або просто вирішили оминути територію болота, і зустріти нас коли перейдемо його. Якщо перейдемо, звісно...

Настала мертва тиша, що ще більше лякала ніж ричання песиголовців. Я дивилась по сторонах і була дуже сконцентрована, бо мисливських навичок у мене, до слова, було не надто багато. Бо у рідному лісі, де навіть нечисть мене не особливо ображала й обходила стороною, бо знала, що мій батько Гратен Лінкольн. Тому там я була у безпеці й точно знала, що ніхто мене не скривдити, навіть на Магічному полюванні... А тут, в Прикордонному лісі, все було по справжньому. Дитячі ігри закінчились, почалась доросле життя з інтригами та смертю.

Мій погляд вперся у високого Джека, який із не зрозумілих мені причин пішов зі мною й допомагає. А його допомога, щоб я не казала, буде потрібна... Чому він тут, зі мною? Рівняння, яке ніяк не могла розв’язати та знала, що й Джек відповіді мені не дасть. Навіть, якщо спитаю прямо... Та й не раз уже питала.

— Джек, а ким являється Гранд? — а ось це я не питала, надто зайнята була дорогою, хвилюванням, а тепер і самим лісом. Хлопець повернувся до мене й здивовано дивився.