Розділ 15. "Прощання"

Спала я в кімнаті, куди мене провів мовчазливий слуга, зачинивши за собою двері на ключ. Дивний та не зрозумілий для мене вчинок, бо я і так не збиралась тікати, наразі. Завтра ж похорон батька і я хочу бути на ньому присутньою, а вже потім подумаю про подальші дії. І це дуже залежатиме від «родича», який ніяким родичем не являється. Більше ніж впевнена, що він мене ще здивує.

Кімната була не великою та темною. Коричневе ліжко, з постіллю в то йому, невеликою шафою та вікном, з грубими коричневими шторами. Зайшла в непомітні двері, там був умивальник, де зі стіни текла вода, якщо перекрутити важіль, та зникала в невеликій дірці в кам’яній підлозі. Вода на жаль холодна, та рада і цьому. Після водних процедур змерзла як цуцик, тож залізла під важку ковдру і заснула. Сон був надто тривожним, через подій, що трапились цього дня, які переслідували й змушували відчувати біль.

                               ***

Зранку прокинулась з головним болем та слізьми. Здається я плакала у ві сні. Коли відкрила очі то налякалась і мало не заверещала в голос, бо біля мене стояла старша жінка у формі прислуги, яка тримала в руках чорну сукню:

— Вибачте міс, що налякала вас та час збиратися на...

"Похорон батька" — в думках продовжила я.

Піднялась і одягла сукню з м’якого полотна, що обшите мереживом. Сукня була схожа на сукні, що носять у столиці. В Моргалії таких суконь — не має, тільки сарафани, які я так не люблю. Глянула на себе в дзеркало і зрозуміла, що біляве волосся добряче контрастує із чорною сукнею. Мабуть, покоївка теж так подумала, бо мовчки зробила мені зачіску, не косу, а саме зачіску. Вона так майстерно це робила, що я аж здивувалась. Потім жінка одягла мені чорний капелюшок із сатином, що спадав на очі. Я не могла впізнати себе у цьому образі, це точно була не я... у дзеркало дивилась високородна дама зі столиці.

Спустилась на низ і мене провели до столової кімнати, де на почесному місці сидів Гранд і читав «Маго-Вісник».

— І тобі доброго ранку, Сивілло! Першого разу, вибачу твої жахливі манери, враховуючи дані обставини — смерть батька, та твоє походження з глухого села. Та, наступного разу, ти, зайшовши в кімнату, маєш привітатися зі мною та схилити голову, в знак поваги перед своїм опікуном.

— Щось не пригадую, щоб Ви підписували якісь документи... — проговорила зі злістю, бо він мене дратував.

— Розумна дівчинка. Сьогодні після похорону підпишу в Гільдії і тоді зможу не тільки тобою розпоряджатись, а й майном, — він самовпевнено посміхнувся, — Присідай, — проговорив він.

Я присіла, налила собі чаю, взяла шматок хліба й намастила його джемом, а зверху поставила скибку жовтого сиру.

— Ви повідомили моїй мамі про...

— Так, та вона не встигне на похорон і взагалі не приїжджатиме в столицю. І я ще не вирішив, як поступити з тобою... Оголошу своє рішення після того, як підпишу документи.

Як ж мене обурює цей чортів Гранд! За кого він себе має? Теж мені король знайшовся. Рішення своє він оголосить.

— Полюбуйся. Тут вийшла чергова стаття з твоєю участю. І чоловік простягнув мені газету із красномовним заголовком: “Загадкова смерть Гратена Лінкольна!”

У Гільдії мисливців було вбито найкращого мисливця королівства, при загадкових обставинах. Вбивцю так і не знайдено та пошуки ведуться...”

Далі була вказана біографія батька. Та, перегорнувши сторінку, я торопіла. Моя персона прикрашала її, з надписом “Сивілла Лінкольн — нещастя королівства!”. І знов моє зображення було далеке від істини, бо мій вчорашній сарафан не мав жодних розрізів аж до стегна, тому ніг моїх не було видно, на відміну від малюнка у газеті. А ще декольте і кокетлива посмішка. Ні, це вже переходить усі грані дозволеного.

Мені стало сумно й навіть гірко. Бо вчора помер мій батько... А ця стаття паплюжить пам’ять про нього, бо всі ж пліткуватимуть про мої голі ноги. Глянула хто автор. Звісно ж що Ердар Варс. Хто ж іще?

                                               ***

Ми їхали в екіпажі Гранда і тепер, при світлі дня, я змогла роздивитись істот, що були запряжені в карету. Це точно не коні і не схрещені з нечистю, це була сама справжнісінька нечисть. З довгими ногами, широкими копитами, довгою чорною шерстю та великим рогом на голові, ну й звісно ж, червоні очі.

Це Арси — нечисть сьомого рівня, із роду світлих пегасів, що вимерли дуже давно. Арси дуже витривалі, можуть розвивати величезну швидкість, а, за деякими свідченнями, навіть літати. Та я не впевнена, що це правда.

— Де ви взяли Арсів? — запитала Гранда, бо була дуже вражена від побаченої картини.

Жодного разу не бачила, щоб вони були запряжені як коні й покірно виконували накази візника. Та Гранд не відповів. За п’ять хвилин ми домчали до Гільдії, де й відбуватиметься похорон.

На дворі було багато людей та екіпажів. Ми пройшли на задній двір будівлі, там було ще більше людей і не тільки мисливців. На нас всі подивилися, коли ми підійшли до Голови Гільдії, який стояв біля майбутнього вогнища з тілом, що завернуте в біле сукно.

Голова почав говорити вступні слова й взяв до рук запалений смолоскип та так і завмер, не донісши його до місця призначення. Він дивився на когось позаду мене, я не витримала,й й повернувши голову, побачила першу персону королівства — Моймира 13, який гордо крокував до нас, а поряд з ним йшов Джек. Мій Джек, що ріс в Моргалії...

Усі схилили голову перед королем, крім мене. Не хотіла, бо це похорон батька, а я в розпачі й не бажаю бачити тут чужих персон, які привертають до себе увагу й змушують інших забути справжню причину їхнього перебування тут. Моймир 13, помітив це та промовчав, тільки незадоволено стиснув губи. Він взяв з рук Голови Гільдії смолоскип і особисто підпалив ритуальне вогнище з тілом. Потім промовив прощальні слова, які повторили всі присутні, опустившись при цьому на одне коліно. Усі, крім короля.

— Мисливець спить, зі зброєю та славою здобутою в бої. Тепер у Валлі він, де нескінченне полювання. Твій шлях завершено і розпочато.