Розділ 2. "Він — непорозуміння"

Усі мисливці, що бажають взяти участь у полюванні зібрались біля великого дуба. Далі потрібно розрізати долоню і прикласти до кори дерева, і кілька крапель має впасти на землю.

Я все чітко виконала і переступила грань лісу. Духи пропустили мене, хоч надто голосно гомоніли. Мабуть, теж жартували між собою й чекали, протираючи руки на грандіозний скандал. Який так скоро влаштує мій батько.

Та його можу і не побачити, на відмінну від духів лісу. Бо для цього потрібно як мінімум залишитись живою, а для магічного полювання це велика розкіш.

Усі мисливці, а це переважно молоді хлопці, що бажають проявити себе, чи заявити про себе, розбіглись лісом, в пошуках головного трофею. Хто перший знайде Єхидну, це велике, чорне, чудовисько, яке з далеку подібне на жінку. Та насправді це ні те, ні інше. Це паразит, що висмоктує з людей життєву енергію. Даний вид вихідців із тьми, один із найнебезпечніших. І вбити їх можна тільки поціливши тричі срібною стрілою в одне і теж місце. А стріла має бути не просто срібною, а оплакана вдовою, проклята відьмою та цілована принцесою.

От як представлю собі, як принцеси мають перецілувати гору стріл... Ні, ну це справді смішно. А ще неабияке знущання над принцесами. Та це їхні проблеми, а проблем у них куди менше ніж у мене.

Пішла лісом, обережно ступаючи, бо знаю, що тут може бути безліч пасток, розкладені моїм же батьком — старостою села. Гракен дуже любить, кожного року, придумувати щось новеньке й страшніше за минулий рік. Тому, важко передбачити, що мене чекає.

Кілька раз намагалась випитати в батька його тажмниці, та отримувала одну і ту ж відповідь: «Сивілло, не втручайся у справи мисливців! Іди краще матері допоможи хліб пекти. Чи вечерю готувати.»

І кожного разу нова відмовка. Батько категорично відмовлявся навчати мене майстерності мисливця й посилав до мами. Щоб вона мене навчала магії, яка допоможе прибрати в домі, приготувати їжу чи зцілити поранений палець. Ось так... Тому мені прийшлось всьому навчитись самій, простим методом — підгляданням, хитруванням.

Легко затряслась земля під ногами. Так, мабуть, далі мене чекає болото, що поглинає не обережних. Тому, повільно обійшла по радіусу болото, яке замасковане осінніми листками. 

Вийшло. Веселе підстрибнула, й пострибала далі лісом... Святкуючи, що пройшла першу пастку, зовсім забувши про обережність і як стукнулось чолом об гілку... Й одразу присіла на п'яту точку протираючи щонайменше гулю й почула те, що так боялась:

— Сивілло! Ти кляте дитя! А ну негайно повертайся! От і всиплю тобі ременем, місяць не сидітимеш! — біль як рукою зняло, піднялась і побігла до...

Ні, звісно не до виходу, а вперед. Назад дороги не має, якщо ти напоїв своєї кров'ю, найстаршого дуба й переступив грань лісу, то назад не повернешся, пізно. Та і Гратен прекрасно це знав і без мене, тому...

Я бігла вперед, перестрибуючи пеньки, великі гілки, вітер грав з сухим листям й прошепотів — праворуч. Я довго не думала повернула — ліворуч й щиро посміхнулась зі своєї вредності. А вітер обурився і штурхнув мене у плече. 

Хотіла відплатити духу вітру тією ж монетою й тільки оглянулась й прошепотів перше слово заклинання як замовкла і побачила ні, не Химеру, а ціле кодло гадюк, які дивились на мене червоними очима і нечутною мені командою, таки кинулись до мене.

Не люблю гадюк, для мене вони не милі, як називає їх батько. Це нечисть нижчого рангу й вбити не можуть, якщо мати протиотруту звісно. Та доставити неприємності у вигляді укусів й пекельного болі — запросто.

Забула про дух вітру й прискорила рух, бігла швидко й чула сичання гадюк, вони не відставали, переслідували й готові були в будь-яку секунду напасти й тут я зупиняюсь, б'ю себе по голові, айкаю, бо боляче ж, потрапила в те саме місце, що гілка. Та все одно докоряю себе, й називаю останніми словами, бо я ж маю для змійок чудовий сюрприз. З плаща дістаю баночку із речовиною, яка приклеїть цих шкідників до місця.

Змії, а їх було штук десять, незрозуміло дивились та кліпали, неприродно червоними очима. Вони оторопіли від різкої зміни моєї поведінки та всього на мить, та мені вистачило часу, щоб вилити вміст баночки.

І подіяло, зміюки незадоволено сичали й рвались в бій, а я зловтішалась, бо вони отримали по заслугах.

Та моє лікування тривало не довго...

— Хто тут у нас? — Ард з Діном, з'явились нізвідки.
Справді? Звідки вони тут, я ж не бачила їх, не чула...

Він безцеремонно, стягнув з моєї голови каптур плаща і визволив із полону довге, біляве волосся, яке вигідно виділялось на фоні сірого, осіннього лісу.

— Сивілло? Ти що тут робиш? Мабуть, загубилась? — здивовано протягнув він.

— Не твоя справа! Відійти! — та він не відходив, і я вирішила сама, й зробила крок назад і вперлась у Діна.

Нахабу, якого терпіти не могла, який діставав мене від коли себе пам'ятаю.

— А куди ти поспішаєш? Давай з нами, гуртом вб'ємо Єхидну, буде легше... Особливо, поки ти її відволічеш, й виграєш для нас час.

— І ще чого! — я була люта, бо вони діяли проти правил, а ще Ард, точно має знати, що переможець буде один.

Тому командні об'єднання точно зайві.

— Я не піду з вами. — сказала я, та вони мене не слухали, взяли попід руки. Повели у сторону крику, моторошного, наче когось там розривали на маленькі шматки.

— Туди, Єхидна там. — зареготав Дін.

Вони що серйозно? Ми просто завалимось до чудовиська? Не будемо підкрадатись тихою ходьбою, не будемо готувати пастку й обговорювати яке зілля, заклинання використати, щоб вдалось вбити Єхидну?

Намагалась вирватись, відштовхнути цих дурнів та марно, вони міцно тримали мої руки й були вищі від мене на пів метра. Що ж вони таке їли, що так виросли?

Знову затяжний крик вмираючого... І він не вселяв надії на перемогу.

І я вперше пожаліла про свій вчинок. Чим же я думала? Потрібно було краще підготуватись. От би дотягнутись до ножа що у внутрішні кишені плаща. Та пізно... Надто пізно, бо я побачила її. Свою першу нечисть. Бо все бачене до цього в моєму житті не рахується.

Єхидна була величезною, чорною і страшною. Її волосся, наче жило своїм життям, тому плавало довкола їх голови, а коли вона повернула до нас голову й подивилась... Стоп. Подивилась це гучно сказано, бо очей в Єхидної не було, наче хтось їх вирвав. Чи так має бути?

О, Боги та Богині? Чому ви мені не підказали, що я ще не готова? Чому? За що? Я ж молода? Жити хочу? Я ще не скуштувала яблук Амбра зі заповідного саду, не потанцювати з принцом Сетом, першим красенем і мрією всіх жінок.

— Я ще навіть жодного разу не поцілувалась! — ой, здається я це в голос сказала...

— Сивілло, ми це можемо виправити! — жартував Ард, а Дін сміявся, та миттю перестав, бо Єхидна підлетіла до нього і вчепилась рукою в його шию і я бачила як його енергія переливається в чудовисько.

Дін, звісно відпустив мою руку, бо після тісного контакту з Єхидною не виживає ніхто. Ард теж мене відпустив і витяг лук й натягнув срібну стрілу і вистрілив чудовиську прямо в серце. Від чого воно закричало й відкинуло бездиханне тіло Діна як ляльку.

Я довго не думала, й теж витягла лук і зробила постріл поки Ард натягував на тятиву другу стрілу. Та чудовисько ухилилось і стріла потрапила в дерево. Та я не встигла мигнути, як Єхидна вчепилась в горлянку Арда.

Добре що не мою, мабуть, вона теж недолюблює чоловіків, як і я від сьогодні. Та часу мало і я наступна, тому знову вистрілила і на цей раз потрапила у серце. Єхидна відпустила хлопця і він ще живий, тільки постарів на двадцять років.

Знову її дикий крик і я довго не думаю, роблю єдиний розумний вибір — тікаю. Та знову, моя незграбність зіграла зі мною в злий жарт, і перечепилась за корінь дерева і впала. Та швидко піднялась і очманіла. Бо на арені бою, так би мовити, з'явився ще один учасник. Білявий, довгоногий, у дивному вбранні, якого катастрофічно мало — чоловік. Він... Його важко описати, та найперше, що впадає в очі, це несамовита нахабність, наглість, яка так і пре з нього. Іронічна посмішка не сходила з обличчя. А його дії взагалі привели мій мозок до вибухового стану.

— Так, так... Хто тут у нас? Перлина вимираючого виду нечисті! Яку охороняє закон, тобто я, як головний представник... Бла, бла, моє довге ім'я та титули перераховувати не буду, я і так їх знаю. — здається цей псих, говорить сам до себе, — І мисливці, славні, грізні! — після слова грізні, він глянув на мене і голосно засміявся.

— Бідолашна моя. Ходи до мене, таточко тебе пожаліє. — спочатку мені здалось що це він до мене. Та ні, він до чудовиська говорить, яке мирно підійшло до чоловіка, який почав гладити Єхидну по голові.

Здуріти можна! Нічого не розумію, хто це в біса такий?

— Чув краєм вуха, що тут є нецілована дама... — він знову подивився на мене, й відверто знущався.

А я підповзла до дерева де була срібна стріла і поки він говорив щось Арду, витягла її.

— Підійди. — сказав він мені, а Ард уже стояв біля нього, блідий як крейда.

Підійшла, стискаючи стрілу в руці в довгому рукаві плаща, а він почав дурника валяти.

— Еники, беники з’їли вареники, раз, два, три — це напевно будеш ти! — і він тицьнув пальцем на Арда, а через секунду, простромив руку у його грудну клітку і витяг серце, яке продовжувало битись, жити.

— Не пощастило твоєму «другу». — та його вдавана жалість була не правдоподібна.

— Чи що накоїв? — слова застрягли в моєму горлі й душили.

— Ви мало не вбили мою дівчинку, тому поплатились, та я милосердно вбив тільки одного. — повірити не можу...

Що він несе? Це ж Єхидна, чудовисько, а не слухняне котеня, що потребує захисту. Глянула на неї, а вона стояла слухняно і навіть не рипалась, ось і точно замурчить.

Чоловік відкрив портал, всього одним помахом руки, він наче пропалив матерію з якої складається світ...

— Та я ще дещо обіцяв. — і він демонстративно відкинув свої патла з очей і поцілував мене. Я хотіла його відштовхнути та він дуже сильний, як титан. Та коли він відпустив мене, то довго не думала і плюнула йому в обличчя.

Вперше за сьогодні, побачила на його обличчі не іронію, а здивування... Він хмикнув і зробив крок у портал, а Єхидна за ним, та я зробила те, чого не сподівалась від себе. Стромила у її серце срібну стрілу, останню, щоб вона здохла.

Портал зник, разом із Єхидною та тим білобрисим непорозумінням.

А я опустилась на коліна біля Арда і не встигла з ним попрощатись, як почула позаду себе топіт копит і гнівний рик батька.

— Сивілло! Ти що накоїла!?