Заключення

Другого вересня у середу, Віра піднялася рано. Потрібно було нагодувати Зефіра, котрий вже достатньо голосно цього вимагав. Зібратися у школу. Ще Віра хотіла поснідати з батьком. Він йшов на роботу раніше, і дівчинка саме для цієї цілі піднялася «ні світ ні зоря».

Батько прийшов на кухню у той момент, коли все було готово. Зефір мирно поїдав м’ясні делікатеси з котячої миски, у вікна лився сонячний світ, передвіщаючи прекрасний осінній день.

- Сідай, татку, - привітно промовила Віра, - я вівсянку зварила на сніданок.

- Коли ти встигла? - вражено сказав Дмитро, сідаючи за стіл.

Донька лише хитро усміхнулася і сіла напроти батька. Якийсь час вони снідали мовчки. Батько запитав:

- Ти собі у чай цукор поклала?

- Ні.

- Давай я покладу. - Дмитро взяв чайну ложку, почерпнув білий порошок. Але дівчинка м’яко притримала його руку.

- Тату, не потрібно. Справа в тому… що я схуднути вирішила. І цукор не піде мені на користь.

- Правда? - батько трохи здивувався.

Віра розуміла чому. Дивно чути подібне від тієї, яка практично все життя безконтрольно їла, не звертаючи увагу на зовнішній вигляд та здоров’я.

- Так, - коротко відповіла дівчинка.

На вустах батька з’явилася легка, задоволена посмішка.

- Ну що ж, це дуже похвально. Радий, що ти вирішила так вчинити.

Обличчя Віри стало серйозним.

- Я вирішила не тільки це, тату. Віднині у нас все буде інакше. Я особисто зроблю все, щоб ти став щасливим. Просто знай: зустрінеш ти кохану жінку чи ні, я буду поряд. Тобі не загрожує самотність, і, можливо, у нашому поколінні я стану першою жінкою, котра тебе не розчарує.

Дмитро був вражений. Протягнув руку, стиснув маленьку долоню свої доньки, голос здригнувся не дивлячись на зусилля не показувати емоції.

- Яка ти у мене вже доросла, Віро. Я, дурний, не помічав цього. Думав, що переді мною не розумне дитя, а ти… набагато мудріша інших.

- У нас ще буде час дізнатися один про одного, тату, - відповіла дівчинка, у відповідь потискуючи руку батька. - Але мені б не хотілося, щоб у це втручалася та, хто ні тобі, ні мені не потрібна. Ти бажаєш продати «Золотий особняк»?

- Заради Ельвіри збирався.

- Ти хочеш продати дорогий для нас будинок заради не коханої жінки? Адже особняк дістався нам від твоєї бабусі і моєї прабабусі. Вона була не такою поганою, можеш мені повірити.

Дмитро лише посміхнувся, у його великих очах вперше за довгий час зникло відчуття напруги та тривоги. Зараз вони удвох сиділи навпроти, тримаючись за руки. Вперше по-справжньому стали батьком та донькою.

На сусідній стілець стрибнув Зефір. Облизуючи вуса, він сито муркотів, явно вимагаючи уваги. Дмитро вільною рукою погладив кота по голові, торкаючись вух.

- Залишаєшся за головного приятелю. Меблі не драти, шпалери також, по завісам не лазити. Зрозумів?

Кіт усім своїм сонним виглядом показав, що не зрозумів. Утім, звірятко збиралося одразу ж лягти спати, як тільки господарі підуть. Чорний кіт був однозначно радий, що лишається сам, і його ніхто не буде турбувати наступні кілька годин.

Провівши батька, Віра стала збиратися у школу. Сьогодні був перший учбовий день, вона перейшла у восьмий клас. Не те, щоб це її дуже сильно радувало, але, на подив, дитина не відчула відразу від цієї думки.

Дівчинка не могла змінити ситуацію, адже їй ще кілька років ходити до навчального закладу. Але зате, вона могла змінити відношення до школи, однокласників, свого життя у цілому. І всьому цьому ще потрібно навчитися.

Навчитися потрібно багато чому. Віра знала, що підписавши договір і перейнявши деякі чарівні сили у прабабусі, тепер повинна вдосконалювати власні навички. Збиралася обійтися без темних штучок, і, тим паче, не мала наміру когось доводити до суїциду, щоб отримати магічну атрибутику.

У Софії був свій шлях, а її наступниця і правнучка, піде своїм шляхом. В якийсь момент, прабабуся не змогла встояти перед ударом долі у вигляді нещасного кохання. Її доля виявилася зламаною від невзаємності. Віра сподівалася, що у неї вистачить духу протистояти життєвим труднощам.

Софія перед прощанням порадила Вірі ще раз передивитися скриню, що знаходилася у мансарді. Віра ще раз перерила вміст скарбниці. Зуміла знайти кілька зошитів, списаних старомодним, практично нерозбірливим почерком. Там же знаходилося кілька книг у чорних палітурках. Речі викликали у дівчинки страх, але вона знала, що їй доведеться вивчати. Хоча б заради того, щоб знати, як краще діяти надалі. 

Звісно, десь виникало розчарування, що життя відьми - це не помах чарівної палички. Це б вирішило її проблеми кардинально та швидко. Але доведеться діяти інакше.

Дівчинка налаштувалася худнути. Не заради інших. Однокласники можуть і надалі дражнити її товстою, але тепер Віра здатна була їм протистояти.

Більше не боялася світу, пов’язаних з ним подій. Не хотіла і далі пливти за течією. Останнє літо перевернуло її життя, а наскільки у хорошу чи погану сторону, покаже час…