Розділ 19

Віра відповіла не одразу. Величезна кількість думок хаотично вертілася у її голові. Промайнула одна здогадка, яка взялася невідомо звідки.

- Серед ваших речей є приладдя для самогубства. Як пішла з життя ваша донька? Мати мого батька і моя бабуся?

- Мотузка. Раніше використовувала лезо, але у неї не вийшло. Неправильно застосувала. Але ти знаєш, як це робиться?

- Знаю. Але це не ті знання, котрими слід пишатися.

- Вона не знала, - розсміялася стара.

Віра різко скочила на ноги.

- Вам смішно? Після того, як ваша донька добровільно пішла з життя, залишивши мого батька одного? Він же був зовсім дитиною. Я не хочу бути такою як ви, ясно?!

- Але ти саме така, - різко і голосно відповіла жінка. Наче страшна мана двинулася  до дівчинки, - ти ненавидиш людей, і не приховуєш цього. Серце твоє чорне, характер злий. Це як раз те, що треба, щоб стати справжньою відьмою. Тією відьмою, що буде зберігати у собі невичерпний потенціал, використовуючи його розумно і на свою користь.

- Диму без вогню не буває, - Віра заговорила спокійніше, - я знаю, звідки у мене негативні відчуття до оточуючих. Але звідки вони у вас? Невже через того багатія? Так ви ж самі його покинули.

- Ти не знаєш цієї історії.

- Тоді розкажіть мені. У вас свій біль? Ви не вірите більше людям? Я знаю, як легко це зробити. Але ненавидіти просто у думках ще можна, проте робити відверте зло…

- Мільйони б так вчиняли, якби була можливість. І ти не здатна втратити такий шанс.

Віра мовчала. Все її коротке, але сповнене засмученням, життя проходила перед очима. Спокуса була великою - посвятити своє існування помсті.

- І що мені робити? Все життя мститися тим, хто мені не подобається? Якось не бажається розтрачуватися…

- Не суди так односторонньо, - перервала її стара родичка, - ти отримаєш гарні уміння, котрими будеш розпоряджатися на свій розсуд. Я відчуваю, що відплатити іншим тією ж монетою, для тебе стоїть на першому місці.

- Ви вже відплатили? Стало легше? - Віра не змогла стримати іронію, яка звучала у голосі.

- Слідкуй за своїм язиком. Я, все ж, твоя прабабка.

- Котра звела у могилу власну дочку і не цікавилася онуком? Котру я не знала до тринадцяти років? У нашому поколінні усе так! Навиворіт!

- Головне те, що віднині все буде так як ти бажаєш.

- Виключно у поганому сенсі? - тихо запитала Віра.

На цей раз промовчала Софія. Вона десь очікувала подібного опору зі сторони правнучки. Дівчинці потрібно було усвідомити, зрозуміти, наскільки це потрібно. Можливо, дійсно варто було почекати ще пару років, щоб ненависть і зла гіркота остаточно укорінилися у дитячий душі. От тільки відступати було нікуди. Ставка зроблена, і потрібно лише вигравати.

Віра, ти повинна зрозуміти, що я не змушую. Вирішувати лише тобі. Потрібно лише вчинити по-старому: підписати дещо.

- Автограф мій забажали? Чи не кров’ю доведеться розписатися?

- Ні. Спеціальними чорнилами. Здавна ці чорнила передаються тим, хто вирішив пов’язати себе з чаклунськими силами.

Віра піднялася та рішуче взялася за свій рюкзак.

- Мені необхідно все це обдумати.

- Ти не принесла мені окуляри? - раптом запитала відьма.

- Ні, - роздратовано відповіла дівчинка, - забула я про ваші окуляри. Принесу наступного разу… мабуть.

- Ти йдеш?

- Так. Не затримуйте мене.

Віра сама не знала, чому промовила останню фразу. Софія ніколи її не тримала, коли правнучка бажала піти. Але зараз відчула напруження, котре не відпускало до тих пір, коли вона не вийшла за поріг.

На порозі сидів Зефір. Дивився великими, круглими очима на дівчинку.

Дівчинка була вражена. Кіт плакав!!! Сльози лилися з очей, декотрі поглиналися у шерсть, інші краплями падали на підлогу. На його мордочці був написаний такий докір і жалість, що сама Віра трохи не розридалася. Присіла поряд із пухнастим звірятком.

- Малий, пробач мені. Але більше ми не побачимося. Я не готова і надалі мати справу з твоєю хазяйкою.

Кіт продовжував мовчати, і, хоча Віра і не чекала, що той відповість, вирішити продовжувати пояснювати.

- Вона зла. Я, звісно, також зла, не заперечую. Але ж.. зліше ставати, мабуть не бажаю. Досить з мене того, що Антон зліг. Сподіваюся, що одужає. І ця темна історія з першим коханням прабабусі… Та мене ж це не стосується. Ти згоден?

Чорне звірятко продовжувало дивитися на дівчинку і було видно, що він категорично не згоден. Вірі здалося, що він зараз заперечливо похитає головою, проте кіт цього не зробив. Школярка простягнула руку, погладила котика по голові, проїхалася рукою по шовковій спинці.

- Ти дорога для мене істота, Зефір. Прив’язалася до тебе. І мені шкода йти, покидати тебе.

Чорний кіт підвівся, вигнув спину, потягнувся. Дівчинка слідкувала за грацією, посміхнулася. Їй було шкода залишати свого нового друга. Єдиного, справжнього друга. Того, хто був мовчазним, добрим, чесним та милим.