Розділ 16

Взявши з дому потрібні ліки, Віра пішла за Сніжаною. У дитячій душі спалахнула тривога. Їй стало шкода Антона, котрий так раптово занедужав. Проте, можливо, нічого особливого не сталося. Підхопив застуду, от і все.

Коли вони прийшли у будинок, застали Антона, коли той лежав на ліжку. Виглядав він не так погано, побачивши Віру, посміхнувся своєю чарівною посмішкою. На цю посмішку, серце дівчинки забилося частіше, але Віра змусила себе відновити дихання та реагувати на присутність хлопця спокійно.

- Добре, що ти прийшла. Ти тоді так різко утекла. А я тобі цукерок привіз. Здається, вони ще лишилися.

«Цукерки… та мені ж не три роки», - незадоволено подумала підліток, але уголос промовила:

- Як себе почуваєш? Сніжана сказала, що в тебе жар.

- Краще, - відповів хлопець, - жар був, але зараз став менше.

- Зрозуміло. Багато шуму з нічого.

- Мабуть. Сніжанка - вона така. Невеличка подряпинка, і вона вже б’є тривогу.

У голосі молодого чоловіка звучала справжня ніжність. Коли він узяв свою кохану за руку, Віра відчула себе зайвою. Думаю над тим, як би ввічливо піти, погляд впав на купу старих світлин, котрі лежали на столі.

Антон, перехопивши погляд гості, посміхнувся:

- Старі світлини моїх родичів. Якщо тобі цікаво, то можеш глянути.

«Зовсім не цікаво», - подумала Віра, але, звичайно, не сказала цього уголос. Чисто із ввічливості підійшла до столу, взяла пару світлин, повертіла у руках. Проте, одна фотокарточка її зацікавила. На зображенні було двоє молодих людей. Симпатичний чоловік років двадцяти п’яти з густим волоссям та великими очима. І поряд з ним жінка років двадцяти, чи, навіть, менше.

І якщо чоловік був гарним, то дівчина виглядала просто нереальною красунею. Віра навіть подумала, що це фотошоп, от тільки у той час, подібних «хитрощів» не існувало.

Дівчина втілювала собою ідеальний зразок жіночої краси. Навіть на світлині було видно, наскільки у неї густе волосся, незвичайно довге. Великі мигдалеподібні очі, прямий ніс, чітко обведені губи, тонка шия. Тобто, куди не подивись, в ній все було ідеальним. І це враховуючи, що світлина була чорно-білою. Можна лише представити, наскільки гарною була дівчина у житті. 

Віра не відриваючись дивилася на красуню. Не втримавшись, підійшла до ліжка, де лежав Антон та показала йому фото.

- Хто це? - запитала вона , вказуючи на юну красуню.

- Наречена мого прадіда. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що він так і не одружився з нею.

- Але чому? - вражено промовила Віра, - якщо і обирати собі дружину, то тільки таку.

Дівчинка замовкла. Вона намагалася ніколи не робити висновки із зовнішності, але зараз не втрималася. Молодий чоловік похитав головою.

- Я не знаю. Рідні ніколи не розповідали мені цю історію цілком. Тільки уривками. Можливо, вони і самі не знали, що сталося. Мій прадід потім одружився на іншій жінці, а колишній нареченій дістався «Золотий особняк».

«Тобто, виходить, цією нареченою була моя прабабка», - здивовано подумала дівчинка, - ні, це неможливо. Моя прабабуся далеко не така красуня. Вона вже стара, і судити важко, проте, було б видно хоча б залишки тієї невимовної краси. Можливо, їх родичка»?

Якийсь час вони ще посиділи утрьох, потім Віра пішла. Пити чай у компанії закоханих відмовилася, але не втрималася приховати у кишеню кілька шоколадних цукерок.

Повернулася додому як раз вчасно, оскільки батько приїхав через двадцять хвилин. Дівчинка встигла поставити чайник та розігріти суп. Поставивши тарілки та чашки перед батьком, Віра промовила:

- Тату, Антону сьогодні стало погано. Правда, йому вже краще, але все одно. Якщо знадобиться допомога, зможеш його до лікаря підвезти? До міського лікаря.

- Сам він не здатен? - запитав батько.

- Якщо йому стане погано, то не зможе. А його благовірна не вміє водити авто.

Віра не дуже хотіла «напружувати» батька, одначе, якась тривога за хлопця не давала спокою. Десь вона навіть відчувала вину. Хіба не вона злилася на нього за добу до цього? Причому, серйозно бажаючи хлопцю зла.

- Я можу піти пограти поза домом? - тихо запитала Віра.

- Можеш, - батько вже сидів, закрившись телефоном, не звертаючи ні на що уваги.

Розумно промовчавши про те, куди збирається, дівчинка помчалася до лісу. Їй хотілося побачитися з Софією та Зефіром, розповісти про те, як пройшов день. Хоча не сталося нічого особливого, вони були єдиними, хто вислухає з інтересом.

У лісі було вогко, але разом з цим відчувалася свіжість. Нарешті показався знайомий будинок, і Віра зраділа. Наче почувши її думки, на поріг вийшов Зефір та побачивши гостю, побіг назустріч. Школярка з деяким зусиллям підхопила кота на руки, притулилася до оксамитового боку, відчуваючи його рівне дихання та сопіння.

- Привіт, красунчику, - ласкаво промовила Віра, - нудьгував за мною?

Подібне питання вона задавала комусь вперше. І їй подобалося запитувати, розуміючи, що її очікує хороша відповідь. Нехай навіть вона і не почує цього вголос.