Розділ 13

Увечері приїхав батько. Те, що у нього був поганий настрій, донька зрозуміла одразу. Виглядав не акуратно, навіть волосся, як слід, не зачесав. Можливо якщо Віра розповість про те, що його бабуся жива (якщо це вона) тоді у нього підніметься настрій.

Причину Віра зрозуміла досить швидко. Скоріше за все «корінь зла» крився в Ельвірі. Коли мова заходила про неї, батько ставав ще більш згаслим, ніж звичайно. У доньки в такі моменти боліла душа за батька. Якби вона була упевнена, що двоє дорослих дійсно люблять один одного, тоді, можливо, їй було б легше змиритися з тим, що «кінчена стерва» їй не подобається. Але Віра була не впевнена ні в чому.

Не дивлячись ні на що, дівчинка підбігла до батька та обійняла його. Той злегка обійняв доньку, швидко відсторонив її від себе.

- Татку, я чайник поставила. Ще мармелад лишився…

- Справді? Я думав, що після тебе нічого не лишається, - жартома промовив батько, - після тебе тільки встигай вихоплювати з упаковки.

Віра образилася. Батько дійсно думав, що вона посміється з подібних слів? Наче жарт, але викликав біль у дитячій душі.

- Будеш чай? - Віра стримала сльози та спробувала посміхнутися.

- Чому б і ні? - сказав Дмитро, - До речі, я привіз тобі дещо з одежі. Думаю, ми тут будемо жити до кінця літа.

- Отже, ти передумав продавати будинок?

- Не знаю, - гірко промовив батько.

Віра прямо подивилася на свого батька.

- Тату, у чому справа? Ти посварився зі своєю пасією?

- Я вже говорив, щоб ти не питала про такі речі, - підвищивши голос, промовив батько - йди наливай чай.

«Ну тоді йдіть під три чорти обидва» - злісно подумала Віра. Розвернувшись, пішла до літньої кухні, де вже був готовий кип’яток. Побачивши залишки мармеладу, дівчинка схопила шматочок і відправила у рот, давлячись від злості. Отже, після неї нічого не лишається? Добре, нехай буде так.

Вони випили чай мовчки. Хоча Віра злилася, але лишила кілька шматочків солодощів для батька, але той навіть не доторкнувся до них. Видимо, що сталася серйозна сварка з його коханою, тому що він став поводити себе ще більш закрито, ніж завжди.

Доньці хотілося дізнатися, але чомусь не насмілилися запитали. Тому дівчинка лише поцілувала татка у щоку та побажала на добраніч.

Вона довго не спала, сиділа в телефоні. Знову та знову думала про Антона, про те, як, можливо, знову піде до нього у гості. Вони знову говоритимуть про квіти та лікувальні рослини. Такому розумному хлопцю це буде цікаво.

Віра перевела погляд на троянду, яка стояла у вазі, погрузивши стебло у прохолодну воду. Навіть у напівтемряві помешкання, вона була невимовно красива. Дівчинці хотілося вірити, що червона красуня ніколи не засохне. Але навіть коли це станеться, школярка вирішила зберегти її. Засушить, зробить гербарій, адже вона вміє. І ця троянда стане нагадувати про те, що навіть підліток-вигнанець, який не має друзів, страждаючий від зайвої ваги та з важким характером, може отримати краплинку любові у жорсткому світі.

Віра не помітила, як заснула. Коли прокинулася, то зрозуміла, що час наближається до дванадцятої години. Але їй не було соромно. Дівчинка ніколи не любила вставати рано, але постійно це робила. Крім школи доводилося займатися повсякденними справами, які ніхто крім неї не виконає.

Батько знаходився у бесідці у саду, дивився якісь документи. Віра не насмілилися йому заважати, тому вирішила знайти собі сніданок самостійно. Зробила кілька бутербродів з ковбасою, хотіла з’їсти це все на дивані, читаючи щось з телефону. Подумала, що сьогодні набере трав, спробує зробити якісний, зігріваючий чай. Для Антона. Додасть туди трошечки меду, пригостить його. І коли йому сподобається, вона скаже, що сама робила…

Замріявшись, Віра спіткнулась. І хоча не впала, парочка бутербродів злетіло з тарілки на землю. Подивившись униз, підліток побачила дещо чорне, що виділялося на білих плитах ганку. Про «дещо» можна було сміливо сказати «чорним по білому».

- Привіт, Зефір, - зраділа Віра, - думала, ти вже не прийдеш у гості.

Кіт подивився на свою подругу, потім підійшов до загублених бутербродів і з ентузіазмом з’їв ковбасу. Після чого з очікуванням знову глянув на дівчинку. Та посміхнулася:

- Ще хочеш? Тримай.

Вона взяла ковбасні шматочки з інших бутербродів та кинула коту. Зефір з’їв все з якоюсь жадібністю, наче не звик до звичайної, магазинної ковбаси.

- Дала б ще, але більше немає, - винувато промовила дівчинка, - але буду знати, що тобі подобається.

Чорний котик облизнувся, потім сів, подивився на співбесідницю. У його жовтих очах з’явився докір. Він був настільки явний, що навіть Вірі стало не по собі. Не думала, що тварини здатні дивитися майже так як і люди.

- Ну чого дивишся? - тихо запитала вона, - запитуєш, чому я більше не прихожу до вас?

Кіт мовчав, Віра і не чекала, що він відповість. Вона присіла поряд, погладила його по голові, почухала за вухом.

- Знаєш, - довірливо промовила дівчинка, - у мене, здається, з’явився хлопець.

Той злегка розвів вуха, на його мордочці з’явилося спантеличення, яке іноді бувало у сімейства кошачих.