Розділ 12

Наступного дня, прокинувшись, Віра побачила у телефоні повідомлення. Писав батько, говорив, що сьогодні повернеться біля восьмої вечора. Дівчинка подумала, що зручніше йому повернутися наступного ранку, але сперечатися не стала. Відповіла, що чекає на нього і обов’язково щось приготує.

Вирішила зайнятися прибиранням. Але це заняття швидко набридло. Прибравши у двох кімнатах, дівчинка вирішила, що решту можна перенести на завтра. Потім зайнялася приготуванням їжі, щоб батько міг поїсти гарячого коли приїде.

Скінчивши, Віра пішла до альтанки, сіла та задумалася над тим, як бути далі. Прийшовши, зрозуміла, що не взяла нічого смачного, що було на неї не схоже. Але чомусь, повертатися на кухню не стала.

Промайнула думка, щоб піти у гості до Антона. Спробувала позбавитися від даної ідеї, але не вийшло. Врешті решт, що поганого у тому, що вона сходить до нього? Він її, звісно, не запрошував, але тоді також прийшов без запрошення. У нього був привід, проте…

Віра заплуталася. З одного боку, їй було незручно йти до чужого будинку, куди її не кликали. Але з іншого, чому б не сходити? Батька, мабуть, не став би заперечувати. Запитати його не було можливості…

Це були хитрощі, шиті білими нитками. Віра могла спокійно зателефонувати татові або написати повідомлення. Але щось її зупиняло.

Пішла до будинку, стала перед дзеркалом. Темно-сині джинси, зелена, простора футболка, волосся, заплетені у неумілу косу. Все, як завжди. У такому одязі зручно, проте краси мало. Зараз, коли вона збиралася піти до Антона, з’явилося бажання щось у собі змінити.

Пошукала у сумці, але не знайшла підходящих речей. Літом у її гардеробі знаходилися лише футболки, шорти та джинси. Подумав, вона перевдягла джинси на шорти, футболку залишила ту саму.

Розпустила волосся, почала його розчісувати. Вперше придивилася та зрозуміла, що шевелюра у неї непогана, каштанового кольору, і достатньо густа. Зазнала відчуття задоволення, схоже на жіночу гордість. Для неї це також виявилося чимось новим, і відчувати стало невимовно приємно.

Знову подивилася на себе у дзеркало, але лишилася незадоволена побаченим. Хотілося якось прикрасити себе. Знайшла шпильку у вигляді червоної квітки. Також знайшла бальзам для губ.

Мабуть тоді Віра все це кинула у сумку автоматично, але тепер раділа цьому. Згадала, що купила ці речі просто так і ні разу не користувалася ними. Причепила шпильку на волосся, яке  акуратно розклала по плечам. Нафарбувала губи бальзамом. І хоч на губах він майже не виділявся, Вірі здавалося, що вона вже вклалася у власну красу. Хіба вона не має права бути гарною?

Зітхнувши, дівчинка вийшла з дому, закриваючи двері на замок. Нагадала собі, що повинна повернутися до того моменту, як приїде батько.

Наскільки могла рішуче вийшла на сільську вулицю та направилася до будинку Антона. Дорога здалася їй одночасно довгою та короткою. Кілька разів запитувала себе, нащо взагалі направляється до нього, і що не пізно повернути назад. Краще полежати на дивані, поїсти чого смачного, відати усю увагу телефону. Але незрозуміла впертість тягла дівчинку далі.

Підійшовши до будинку, Віра побачила, що хвіртка відкрита. Зупинилася у нерішучості, але у цей момент вийшов Антон і одразу помітив гостю. На його обличчі моментально з’явилася усмішка.

- Віра, привіт. Ти що тут робиш? Батько велів щось передати мені?

- Ні, - відповіла школярка, - він ще не приїхав.

- Тоді навіщо прийшла?

Віра зовсім розгубилася. Вона не знала, навіщо прийшла, не могла відповісти співрозмовнику.

Мабуть, розгубленість виявилася настільки явною, що хлопець це помітив. Усмішка поменшала, але не зникла повністю.

- Ну добре, заходь, коли прийшла. Я радий тебе бачити.

Віра зайшла у двір. Будинок, який вона побачила, виявився красивим, міцним, достатньо багатим на вигляд, але не настільки як «Золотий особняк». Чимось вони були навіть схожі, наче будували одні й ті самі люди.

У дворі наведений  порядок, хазяїн ретельно притримувався чистоти. Особливо увагу привертали клумби з квітами. Вірі захотілося підійти ближче, подивитися, насолодитися красивими трояндами, але вона поки що не насмілилася.

Підійшов Антон, на ході знімаючи солом’яний капелюх.

- Я тут з квітами возився, але коли ти прийшла, зроблю перерву. Добре, що ти заглянула, іноді мені стає нудно навіть серед квітів. Зараз чайник поставлю. У мене ще сік є. І лимонад. Що будеш?

- На твій… на ваш розсуд.

- Можна на «ти». Розумію, що підліткам я здаюся дуже дорослим, але я ще не настільки старий.

Антон засміявся і Віра відчула, наскільки у неї на душі спокійно. Дивлячись на хлопця, мимохіть починала дивитися на життя простіше.

Якийсь час вони сиділи на лавці у саду перед невеликим різним столиком. Віру радувало те, що на відміну від неї, хлопець був дуже комунікабельним, і навіть балакучим.

Дівчинка кивала на його слова, але це її влаштовувало. Їй просто подобалося слухати хлопця, то як він роздумував про життя, людей, квіти. Було видно, як він усе це любить, тому що у його очах горів вогонь радощів та позитиву. Мимохіть Віра подумала, що вони взагалі не схожі, але протилежності притягуються. Так кажуть у багатьох книгах на фільмах. Чому так не може статися у житті? І чому не з нею? Кожен має право на щастя, навіть якщо ти лише гладкий підліток.