Розділ 9

Через півгодини, дівчинка сиділа за столом у домі Софії. Господиня зустріла її досить привітно. Сказала, що чекала її сьогодні. Вірі не так часто доводилося чути, що її десь чекають.

На цей раз старенька пригостила чаєм. Але не тим чаєм, що дівчинка звичайно купувала у супермаркетах. Цей же напій можна було сміливо назвати божественним. Суміш суниці, м’яти та сухофруктів заворожувала смаком та ароматом.

Дівчинка виклала на стіл цукерки, які в неї лишилися, але стара господиня навіть не глянула на них. Замість цього, витягла з печі чудовий бісквітний торт, прикрашений вершками. У Віри просто слинки потекли, вона не могла приховати власного захвату. Їй схотілося його скуштувати. Дівчинка для свого віку непогано готувала, але настільки чудово приготувати не могла.

Хазяйка люб’язно відрізала великий шматок і поклала на красиву тарілку, на якій було зображене дивне створіння. Виглядало воно трохи страшно, але в той же чай кумедно.

Проте дівчинка не помітила його, допоки на тарілці лежав апетитний шматок бісквітного смаколика. І лише, коли з’їла торт, подивилася на малюнок. Її обличчя стало серйозним, коли вона зрозуміла, про кого йде мова.

- Це домовик? -  напряму спитала дівчинка.

- Так, - кивнула старенька, - рада, що ти його впізнала. Сучасні діти навіть не мають уяви, що домовики існують. Але ти, я бачу, знаєш.

- Просто цікавлюся, - потиснула плечима дівчинка, - в Інтернеті знайшла. Ви, мабуть, не знаєте, що це.

- Прекрасно знаю, - різко відповіла стара жінка, - хоча не бачу ніякої користі.

Іншої відповіді підліток не чекала, прекрасно знаючи, як відносяться до сучасних зручностей люди старшого покоління. Сперечатися вона не стала, та й не бачила сенсу.

Стара жінка сіла навпроти неї, спрямувавши пронизуючий погляд власних очей. Не дивлячись на вік, очі старої були великі, яскраві, ясні та владні. Здається, у них знаходилася якась невідома сила, яка тримала її у цьому світі. І хоча, можливо, ця сила була не зовсім у радість, від неї поки неможливо було відмовитися.

Вірі ставало одночасно затишно та холодно поряд з нею. Вона не могла до кінця зрозуміти, чи правильно вчинила, що прийшла сюди знову. Можливо, краще було б залишатися вдома, чекаючи батька? Раптом дівчинка промовила:

- Я нічого про вас не знаю.

- Тобі обов’язково знати? - тільки тепер школярка роздивилася, що очі у жінки яскраво-зелені. І бездонні наче колодязь. Дівчинці стало не по собі, вона рішуче відсунула тарілку.

- Мені чай йти, - якось жалібно промовила вона, сама не знаючи, чого злякалась.

Швидко піднялася, але в цей момент хтось вхопив її за рукав, болячи кольнувши у руку. Віра подивилася вниз і побачила, як в одяг їй вчепився чорний кіт. Наче вговорював її залишитися.

Тривога Віри трохи вщухла. Вона знову сіла за стіл, погладила котика по голові, торкнулася гострих вух.

- Я тут, Зефір.

Кіт блимнув жовтими очима, облизнувся, сів поряд. Дівчинка продовжувала його гладити. Хоча б тому, що відчувала на собі пильний погляд хазяйки. Здається ця дама бажала витягнути з дитини душу, не маючи власної.

- Хто? - коротко запитала вона.

- Тобто? – Віра насмілилися подивитися на співрозмовницю.

- Як ти його назвала? - стара показала на кота.

Вірі стало незручно, адже їй ніхто не дозволяв давати ім’я чужому улюбленцю.

- Зефір,- з невеликою боязкістю промовила вона, - я його так назвала. Ви не проти? У нього, мабуть, є інше, справжнє ім’я.

- Ні, - тихо промовила жінка, - він просто чорний кіт і все. Ти дала йому ім’я? Зазвичай, так вчиняють у тих випадках, коли прив’язуються до когось.

- Хіба можна не прив’язатися до тваринки? - відповіла Віра, - вони ж не люди. Їх можна з легкістю любити без виключення. Вони не дивляться на те, наскільки ти красивий чи багатий. Вірні друзі, тому що, ти - це ти.

- Вірно, - кивнула жінка, - я не проти, щоб його звали Зефіром. І нехай він стане другом для тебе.

Віра нічого не відповіла. Страх її пройшов, вона придивилася до хазяйки. Зараз їй стало знову затишно, адже поряд знаходився такий милий котик.

- Як вас звуть? Ви говорили, як мою прабабусю, - знову запитала вона жінку.

Стара господині відповіла з легкою посмішкою, підтверджуючи:

- Мене звуть Софія. Я живу у цьому селі майже все життя. Запитуй, що тобі цікаво, можливо, відповім. Якщо вважатиму за потрібне.

Віра трохи не ляпнула питання «скільки вам років», але вчасно прикусила язика. Знала прекрасно, що такі питання не задають. Принаймні, дорослим дамам.

Вона побула у гостях ще півтори години, після чого дійсно забажала піти додому. На цей раз ні Зефір, ні жінка її не тримали. Хазяйка лише спитала:

- Ти прийдеш сюди ще?

Віра коротко відповіла:

- Не знаю. Якщо тато відпустить.

- Якщо не помиляюся, цього разу ти батька не запитувала.

- Звідки ви знаєте? - у голосі Віри знову зазвучав страх.