Розділ 8

Коли Віра прокинулася, сонце світило через великі вікна. У майже гарному настрої, дівчинка підійшла до вікна, подивилася на вулицю, яка була трохи видна за високим парканом.

На другій стороні дороги на узбіччі сидів чорний кіт. Величезний та випещений. Погляд його жовтих очей пронизував навіть здалеку.

- Привіт, - промовила дівчинка, - посидь там, я зараз.

Швидко натягнула на себе одяг, вибігла з дому, відкрила хвіртку, подивилася туди, де сидів кіт. Але там вже нікого не було. Лише травинки шелестіли під легким вітром.

- Ти чого боса стрибаєш? - почула голос батька.

- Тату, ти не бачив чорного кота?

- Я чорних котів бачу постійно. Їх у місті повно.

- Ні, - з легкою досадою відповіла дівчинка, - саме тут. Красивий такий і великий.

Віра розвела руки, намагаючись показати розмір тварини.

Батько без інтересу подивився, потім сказав:

- Люба моя, таких великих котів не буває. Це тобі не бегемот. Ти у восьмий клас перейшла, пора б і розуміти це.

-  Я розумію, але… - Віра запнулася, відчуваючи, що не бажає пояснювати та доводити. Можливо, їй справді здалося, адже несвідомо думала про чотириногого друга.

- Йди снідати. Поки ти спала, я купив домашнього сиру та молока.

- Можна мені кави? – вкрадливо спитала дівчинка, розуміючи, що випити цей напій таємно не вийде.

- Взагалі не бажано. Але трошки дозволю тобі «погуляти». Йди у будинок та взуйся для початку.

Вони поснідали на веранді, сидячи за невеликим столиком. Батько оцінив красу меблів, котра знаходилася в особняку.

- Гарні меблі. Навіть через роки залишилася міцною та цілою. Нагадує класичну обстановку багатіїв двадцятого століття.

- Слухай, татку. Прабабуся була багатою? - напряму запитала Віра.

Батько відпив каву, мабуть, не до кінця відаючи, що відповісти. Врешті решт зізнався:

- Віро, я майже не знав твою прабабку. Навіть якось дивно. Вона просто щезла з мого життя, коли я був маленьким. Років шість було. Що я міг пам’ятати?

- Мати свою пам’ятаєш?

- Вона померла, коли мені було біля шести років. Їй же було лише тридцять два роки. Як мені зараз…

Дмитро замовк, ясно даючи зрозуміти, що ця розмова йому неприємна. Віра не стала наполягати. Залишитися без матері. Що може бути простіше? Батько говорив, що її власна мати також померла, та тільки чомусь дівчинка слабо у це вірила.  

- Що будеш робити сьогодні - запитала дівчинка.

- Мені зателефонували з міста, попрохали приїхати до пацієнтів.

Батько пильно подивився на доньку.

- Віра, сподіваюся тебе можна лишити на деякий час саму? На один-два дні?

- Звісно можеш. Я вже доросла, вдома не один раз залишалася сама.

-  Тоді я поїду сьогодні. Їжу тобі залишу, трохи грошей. Треба також дізнатися, як у Ельвіри справи. Щось  вона не телефонує…

Дівчинка хотіла відпустити уїдливе зауваження, але не стала цього робити. Бачила, що батько засмучений неувагою подруги, але намагається не подавати виду. Школярку це не здивувало.

Батько поїхав у другій половині дня. Віра, проводивши його, задумалася, що їй робити далі. Трохи посиділа в телефоні, намагаючись знайти щось цікаве. Шкода, що не взяла з собою деякі трави та рецепти. Могла б тут продовжити свої досліди. Проте, з іншого боку, нічого не бажалося робити, лише насолоджуватися гарною погодою. Цікаво, що зараз роблять кіт та Софія? Мабуть, те що й вона. Нічого. Насолоджуються життям якнайдалі від набридливих и жорстоких людей.

Може сходити до них? Дорогу Віра пам’ятала, її начебто запрошували до себе знову. Чому б не сходити? Можливо, бабуня спече їй пиріжків, і Віра зможе погратися з величезним котярою.

Дівчинка вийшла за хвіртку, закривши її ключем. Погода стояла чудова, сонце світило, але не пекло. Дерева, покриті зеленню, піднімали настрій. Не дивлячись ні на що, Віра любила літо. Не тільки тому, що не потрібно було ходити у ненависну школу, але ще тому, що світ навкруги стояв яскравий та багатий на фарби…

Не поспішаючи, вона направилася у сторону лісу, але трохи іншим, більш довгим шляхом. Дорога лежала через все село, дівчинка нікуди не поспішала. Мимохіть подумала про те, як тут чудово, але все це скоро припиниться. Адже будинок продадуть, гроші підуть на потреби батькової коханки, а самій Вірі доведеться знову сидіти роками у місті, проклинаючи кожен день свого існування. Іноді вона думала, чи зміниться її життя після того, як вона (нарешті) скінчить школу? Чи буде в університеті інакше? 

Від думок дівчинку відволікла цікава знахідка. Випадково подивившись на землю, вона побачила у пилюці пашпорт. Автоматично підняла, розкрила. На світлині зображувався молодий хлопець років шістнадцяти. Віра напружила пам’ять, намагаючись пригадати, де і коли вона його бачила. Точно! Той самий хлопець, який сміявся над невдахою-гусаком, коли Віра схопила птаха за довгу шию.

Зараз, мабуть, хлопець не сміється, а перевертає все верх дном, щоб знайти документи. Де там його будинок знаходиться? Здається, їй навіть по дорозі.