Розділ 4

В машині Віра не заснула, хоча спала вночі мало. Літом режим збивався, дівчинка могла просидіти за ноутбуком до трьох годин ранку. Або готувати нові відвари, розбираючи, які трави збирається висушити для наступних експериментів.

Батько спокійно вів машину, вони мовчали. Через деякий час доньці стало ніяково. Адже батьки та діти повинні про щось говорити? Мабуть, тато теж так подумав, тому що запитав:

- Як справи у школі?

- Школа завершилася два тижні тому.

- Знаю. Тобі у цьому році якийсь хлопчик сподобався?

- Ні. Не сподобався.

- Подруга нова з’явилася?

- Не з’явилася.

- Ну так… можливо, модна сукня приглянулася?

- Тато, досить, - різко промовила дівчинка, - ти сам прекрасно знаєш, що хлопці вважають мене жирною потворою, дівчата теж. Ні одна молодіжна сукня на мене не налізе.

- Але якщо спробувати…

- Не хочу я пробувати.

Віра відчула, як до очей підступають гіркі сльози, але вона їх стримала. Тато не винен, що у нього така донька.

Вони їхали більше трьох годин. Іноді перекидалися кількома словами, які тут же щезали у ранкових сутінках.

Дівчинка не без цікавості дивилася у вікно. Вона покидала рідне місто лише один раз у житті. Коли поїхала рік тому на море, де соромилася вдягти купальник та купатися. Зараз, дивлячись на широкі поля, прекрасні ліси, що проносилися повз, юна дівчинка розуміла, як сумує за відчуттям легкості життя.

Нарешті вони приїхали у достатньо велике село. Потрібно було запитати дорогу. Перший, хто їм попався: худий старець у супроводі маленького песика. Дмитро вийшов запитати дорогу, а Віра, побачивши собачку, вистрибнула з машини також. Так завжди бувало, побачивши тваринку, вона не могла втриматися від спокуси з нею погратися.

Возячись з песиком, Віра мимохіть почула розмову між батьком та селянином.

- Не підкажете, як проїхати до кінця села, що біля лісу. Там будинок нам дістався.

У голосі діда з’явилася напруга:

- Ви про «Золотий особняк»? Краще б ви туди не їздили.

- Моя бабуся померла. Потрібно зайнятися похоронами.

- Отже у цієї вештіци онук лишися? Не заздрю вам, - непривітно промовив співрозмовник.

- Хто? - на обличчі Дмитра з’явився подив.

- Тату, вештіца - це відьма, - промовила Віра, піднімаючись з навпочіпки і підходячи до батька, - тільки звідки така смілива заява?

Ці слова відносилися до жителя села.

- Краще тобі, дитино, не знати, - глибокодумно відповів дід, - моя вам рада: повертайтеся додому та забутьте, як страшний сон. Навіть після смерті, відьми здатні творити зло.

«Вони тут що, у Середньовіччі живуть»? - подумала Віра, і навіть подивилася навкруги, наче сподіваючись побачити попіл від багаття, на якому спалювали відьмачок.

- Вибачте, але мені потрібно поховати мою бабусю, - почав Дмитро, але старий його перебив:

- Вона вже похована. Не переживайте за це.

- Тобто? Хто вам дозволив? - вигукнув Дмитро.

- Особисто мені ніхто не дозволяв. Усе село до цього руку приклало. Спочатку хотіли навіть спалити, але побоялися.

- Як туди проїхати?

Старий вказав на дорогу, потім сказав:

- Дивіться не пожалійте про це.

- Як би нам не довелося у суді зустрітися, - парував Дмитро, - Віра, у машину.

Дівчинка в останній раз погладив собаку, пішла до автомобіля, відчуваючи, як старий дивиться їм услід. Її це не здивувало, і не злякало, хіба мало у світі божевільних?

- Ти чула? - сказав батько, коли вони їхали по вказаній дорозі, - про відьом розповідав. Наче не у двадцять першому столітті знаходимося.

- Тату, не засмучуйся, - тихо промовила дівчинка, - можливо, у прабабусі просто були погані відносити з сусідами. Людям не потрібно приводу, щоб когось ненавидіти.

Через двадцять хвилин вони були у вказаному місці. «Золотий особняк» стояв трохи окремо від інших сільських будівель, і одразу ставало ясно, чому він міг не подобатися односельцям. Хоча б тому, що він був чудовим, не дивлячись на час. Здатний  викликати не тільки захоплення, але і заздрощі.

Будинок мав два поверхи та мансарду. Красивий, ненав’язливий жовтий колір. Великі вікна, широкі двері (здається з червоного дерева), шикарні фасади і навіть ліпнина - все це говорило про те, що тут колись жили багаті люди.

Віра та її батько увійшли у двір. Перед ними розкинулася достатньо велика територія з садом, що починався одразу біля дому. Широка веранда наче запрошувала випити чашку чаю у м’якому кріслі. Посеред двору знаходився фонтан. Все це потребувало ремонту, але знаходилося у достатньо гарному стані. Навіть Віра це зрозуміла, не кажучи про її батька.

- Що ж! За це все можна отримати гарні гроші.

Слова належали батьку дівчинки, вона повернула до нього голову.