***

Ми всі живемо подвійним життям. Одним — так само як ви, час від часу змінюючи документи, щоб невідповідність зовнішності та віку не впадала в очі, бо ми живемо набагато довше за вас. Іншим — збираючись у священних гаях, прихованих від недоброго ока за Завісою, що розділяє світ чарів та ваш. Ви, люди, часом називаєте нас ельфами, але для себе ми — крейне. Ні, ми не вимерли та не вигадка. Ми існуємо, ми тут, поруч з вами, люди.

***

— Доброго дня, світе! — сказала Марічка, вийшовши з машини.

Сьогодні було найбільше свято року — день, коли вже тепер й вона та її однолітки знайдуть своє потаємне, магічне імʼя і свою долю. Весь ковен збереться. І ті, кому вже за чотири сотні років, і ті, хто нещодавно закінчив людську школу.

Марічка залишила свого новенького «жука», подарованого батьками, на стоянці біля готелю в урочищі Піги неподалік від Татарова й неквапно пішла широкою грунтовою дорогою туди, де починалася дорога до їхнього гаю. Тільки крейне знали шлях та могли пройти крізь Завісу.

Дорога привела її до лісу, який зустрів пахощами розімлілої у променях денного літнього сонця землі, співом птахів та помахом білчиного хвоста. Білка з великим зацікавленням подивилась на Марічку, вчепившись кігтиками у стовбур величної ялини.

— Привіт, — сказала їй вона. — Я скучила за вами всіма.

Білка нічого не відповіла. Змахнула рудим хвостиком і полізла по стовбуру дерева догори.

Марічка вдихнула свіже повітря. Дощів вже якийсь час не було, стрімка річка неподалік від дороги шуміла тихше, ніж зазвичай. Вона завмерла, насолоджуючись близькістю до природи, а потім пішла далі, повертаючись думками до свята. Вона вже бувала на ньому, коли старші крейне знаходили свою долю, але сьогодні відчувала все інакше. Їй виповнилося двадцять три людських роки й час зміни імені постукав весною у вікно тихим шурхотінням пилку, що облітав з великих дубів, які росли поруч з домом її батьків. Скоро в неї буде власний дім і вона посадить дубочок разом з тією чи з тим, хто стане її долею. Згодом деякі з посаджених парою паростків перетворяться на малюків крейне з загостреними вушками, а решта — виростуть у могутні дерева. Вони саджатимуть дерева та доглядатимуть їх, допоки не втомляться від життя і не підуть в ліс, щоб дожити свого віку рослиною.

Зрідка все ж траплялося, що люди бачили крейне в магічній подобі, тому й без людських назв не обійшлось. Марічка не любила, коли її та її одноплемінників називали ельфами, хоча свого часу і крейне були людьми. Перші крейне вже стомились і повернулись у ліс, а як вони перетворились з людей, нікому так і не розповіли. Ходили чутки, що так подіяла на наділених магічними здібностями людей Завіса, яку вони перетнули одного разу чи то з цікавості, чи то з якогось примусу, проте достеменно так ніхто нічого й не знав. Крейне вміли берегти таємниці, якщо хотіли цього, навіть від своїх. Але це все було давно, а зараз Марічка, вбрана як звичайна людська туристка у зручні черевики, штани, футболку та куртку, йшла дорогою.

Чим далі Марічка заглиблювалась у ліс, тим менш чутними ставали її кроки. Завіса вже поруч. Ні, це не якась там задрипана людська фіранка, це час і місце, де вона скине людську подобу, щоб повернути собі справжню, магічну. І тоді Завіса зʼявиться прямо перед нею. Пройшовши за неї, вона опиниться у священному гаю їхнього ковена. Там течуть прозорі струмки, зростають паростки дерев, які потім крейне саджають у світі людей, а вода в озерах зцілює душу. Вони будуть співати пісні, їсти, пити та весело проводити час, допоки ніч не обійме всіх і не віднесе до зірок їхній спів.

Марічка відчувала, що від думок про зорі її вуха видовжуються і вона починає чути, як летить хижий птах у височині. Неподалік пискнула мишка.

— Ховайся! — прошепотіла вона їй і знала, що мишка її почула.

Завіса зʼявилася перед нею. Вона сховалась за нею так само як мишка сховалась від погляду хижого птаха, що полював собі на обід. За Завісою вже сутеніло. Час плинув не завжди однаково у світах людей та чарівних істот. От і сьогодні світ чарів мав свій час. Особливий. Час пізнання магічного імені.

— Марічко! — почула вона. — Ти мало не спізнилась! — до неї біг Андрій. — Марічко, це ж свято, коли ми нарешті розкриємо свою природу, а ти вештаєшся люди знають де!

У Марічки мало не підкосились коліна. Вона познайомилася з Андрієм на дурнуватій людській студентській вечірці пару років тому. Що той — крейне, Марічка розпізнала миттєво попри вимушене маскування. Люди дотепер часто вбивали тих, хто не схожий на більшість, тому доводилося поводитись обережно в їхньому світі. Добре, що здібності крейне до трансформацій своєї подоби це дозволяли. Андрій як людина мав витончені риси обличчя, величезні карі очі, каштанове волосся, яке спадало кучерями на плечі, худорляву статуру та високий зріст. Зараз він був так само одягнений у людський туристичний одяг, щоб не привертати зайвої уваги. Але головною ознакою того, що він не людина, була чарівна мелодія, яку чула Марічка, коли зосереджувався на ньому. Під час тієї вечірки Марічка зробила жест, який розпізнавали крейне, і Андрій відповів їй так, як відповідали крейне. Пізніше, коли вони почали спілкуватися, виявилось, що Андрій з батьками нещодавно переїхав у місця, де жив ковен Марічки серед людей.

З того часу Марічка втратила спокій. Андрій приваблював її з кожним днем все сильніше та невідворотніше, але Марічка мовчала про свої почуття. Їй хотілося, щоб перший крок зробив Андрій. Вона чомусь знала, що саме так буде добре. А Андрій не показував, що відчуває щось більше, ніж дружню приязнь. Так Марічка і мучилася. День за днем, місяць за місяцем. Що ж, сьогодні нарешті вирішиться її доля. Магічне імʼя спалахне від вогню того чи тієї, кому зірками та долею судилося стати її парою. Найбільше вона жадала, щоб нею виявився Андрій.

— Марічко! Ти мене чуєш?! Ти що, вже вирішила перетворитися на рослину? Чи не зарано? Стоїш, мовчиш і дивишся крізь мене. Сьогодні найкращий день наших життів! Схаменися!