Глава 69

Кайден

Минуло шість місяців, відколи ми вперше переступили поріг цієї хатини. Тепер вона пахла сушеними травами, свіжим хлібом і тим особливим, теплим ароматом, який виходить від жінки, що носить у собі нове життя. Селена змінилася. Її Світло стало густішим, м’якшим, воно наче обволікало її живіт невидимим золотим коконом. Ми часто сиділи вечорами біля каміна, і я клав руку на її лоно, відчуваючи, як там, у глибині, пульсує крихітне, але неймовірно сильне серцебиття. Наш син чи донька — плід Резонансу, дитина, яка не мала б народитися в цьому світі, але яка стала нашою єдиною надією.

Того ранку я пішов до озера, щоб набрати свіжої води та перевірити сіті. Осінь уже розфарбувала ліс у вогняні кольори, і повітря було кришталево чистим. Я повертався, насвистуючи якусь мелодію, коли раптом мій Резонанс здригнувся від жахливого, крижаного удару. Це не був напад ворога — це був крик душі Селени, який обірвався напівслові.

Я кинув відра і побіг так, як ніколи в житті не бігав. Коли я влетів у хатину, моє серце зупинилося. Селена лежала на підлозі біля вікна. Її обличчя було білішим за сніг, а руки судомно стискали живіт. Навколо неї розливалася калюжа яскравого, неприродно фіолетового світла — її власна магія витікала з неї разом із життям.

— Селено! — я впав на коліна, підхоплюючи її голову.

Її очі були розплющені, але в них не було зіниць — лише суцільна срібна пелена. Тіло було крижаним. Я намагався влити в неї свою Тінь, намагався зігріти її своїм теплом, але мій Резонанс просто проходив крізь неї, не знаходячи опори. Валорійська отрута, яку ми вважали випаленою, не зникла — вона зачаїлася в глибині її джерела і вдарила саме тоді, коли організм віддав усі сили на розвиток дитини. Це був «магічний викидень», що переріс у розпад самої душі. Її подих став рідким, переривчастим, і нарешті завмер. Я тримав у руках холодну оболонку жінки, яка була моїм усім, і відчував, як разом із нею вмирає і наша ненароджена дитина. Світ навколо мене згас.

 Селена 

Темрява не була чорною. Вона була білою, сліпучою і абсолютно німою. Я не відчувала свого тіла, не відчувала болю, який щойно розривав мої нутрощі. Я була лише точкою свідомості в нескінченному ніщо. Десь там, далеко, я бачила Кайдена — він кричав, він притискав моє тіло до себе, але його голос не долітав до мене. Я бачила наше ненароджене маля — маленьку іскру золота, що повільно гасла поруч зі мною в цьому білому мареві.

«Це кінець», — подумала я, і ця думка була позбавлена емоцій.

— «Джерело не витримало. Отрута перемогла».

Я бачила, як нитки мого Світла розриваються одна за одною, розчиняючись у порожнечі. Я відчувала, як пам’ять про наші ранки в хатині, про поцілунки біля струмка, про смак перших яблук вимивається з мене, наче пісок під час припливу. Я занурювалася все глибше в небуття, де не було ні любові, ні страждань. Безповоротність цього моменту була такою очевидною, що я навіть не намагалася боротися. Магістерка Світла, остання надія Академії, помирала на підлозі старої хатини, забираючи із собою майбутнє, про яке ми так мріяли.

Раптом у цій білій тиші з’явився звук. Це не був голос. Це був ритмічний, металевий скрегіт, який ставав дедалі гучнішим. Потім я побачила постать. Вона була виткана з туману і сталі, з обличчям, яке здавалося одночасно знайомим і безмежно давнім.

— Зарано, маленька магістерко, — пролунав голос, що змусив мою згасаючу іскру здригнутися.

— Твій борг перед життям ще не сплачений. Твій чоловік віддав за тебе свою душу, а тепер я поверну йому твою.

Я відчула, як чиясь холодна, тверда рука вхопила мене за край свідомості й почала тягнути назад, крізь білий туман, крізь біль, крізь роздерте джерело. Це була допомога, на яку ми не сміли навіть сподіватися — привид Магістра Тіней, який колись навчив Кайдена виживати, прийшов, щоб завершити свій останній експеримент над смертю.

 Кайден 

Наступні тижні після того жаху стали для мене часом переродження. Я більше не відчував у собі тієї дикої, некерованої Тіні, яка колись робила мене вбивцею. Віддавши майже весь свій Резонанс Магістру, щоб врятувати Селену, я став майже звичайною людиною. Але, як не дивно, я не відчував себе слабким. Навпаки — я став вільним. Мої руки тепер пахли деревиною та землею, а не кров'ю та магічною кіптявою.

Селена одужувала повільно. Я облаштував їй крісло-гойдалку на веранді, застеливши його теплими шкурами. Кожного ранку я приносив їй парне молоко від сусідів-лісників, які жили за кілька миль від нас. Я дивився, як до її щік повертається рум'янець, і в моїй душі розквітало щось таке, чого не пояснити жодним закляттям.

— Знаєш, Каю, — вона торкнулася свого живота, який помітно округлився за цей місяць, — я більше не відчуваю страху. Навіть тоді, у тій білій порожнечі, я знала, що ти не відпустиш мою руку.

Я сів біля її ніг, поклавши голову їй на коліна.

— Я був ладен знищити світ, коли ти перестала дихати, — прошепотів я.

— Але тепер я хочу його будувати. Тільки для нас.

Ми вирішили, що не можемо просто жити далі, не закріпивши наш зв'язок перед обличчям лісу та неба. Нам не потрібні були золоті собори Академії чи схвалення магістрів. Ми вирішили влаштувати весілля тут, на нашій галявині, де ми вперше відчули справжній спокій. Я почав готувати місце: витесав дерев’яну арку, яку ми планували прикрасити пізніми осінніми квітами та хвоєю. Кожен удар мого тесла по дереву був як обітниця вірності. Я більше не був героєм чи злодієм — я був чоловіком, який готував свято для своєї жінки.