Глава 64

Кайден 

Світло різало очі. Я розплющив їх і побачив стелю, вкриту тріщинами, що нагадували мапу невідомої країни. Я не знав, де ми, але запах пилу та застарілого воску здавався мені знайомим на якомусь підсвідомому рівні. Поруч було тепло. Я повернув голову і побачив жінку — Селену. Вона спала, згорнувшись калачиком, її пальці все ще міцно стискали край моєї сорочки. Її обличчя було розслабленим, але під очима залягли глибокі тіні.

Я повільно підвівся. Плече відгукнулося гострим, пульсуючим болем, і цей біль змусив моє серце битися швидше. Я дивився на свої руки — вони були чистими. Хтось змив кров. Я пам’ятав дотики — м’які, вологі, обережні. Це була вона. Я встав і підійшов до вікна. Далеко внизу диміли руїни Академії, а вулицями міста вже рухалися маленькі постаті людей. Вони здавалися мені мурахами, що намагаються відбудувати зруйнований мурашник.

Я побачив на столі шматок хліба і яблуко. Я взяв яблуко — воно було холодним і гладеньким. Я відкусив шматочок, і в моїй голові стався маленький вибух. Кисло-солодкий сік змусив мої рецептори здригнутися. Це було так яскраво, що я на мить заплющив очі. Я згадав слово «сад». Не конкретне місце, а відчуття сонця на шкірі й смак фруктів. Це була перша цеглинка в моїй порожнечі.

Селена поворухнулася і прокинулася. Вона одразу ж знайшла мене поглядом, і в її очах спалахнула така надія, що мені стало ніяково. Я не знав, як їй відповісти. Я просто простягнув їй половинку яблука. Це був мій перший самостійний жест — не наказ інстинкту, а вибір поділитися чимось реальним. Коли наші пальці зустрілися, я відчув, як через її шкіру проходить теплий потік. Мій Резонанс, колись чорний і хижий, тепер був схожий на чисте полотно, яке вона повільно починала заповнювати своїми кольорами. Я не знав, хто я такий, але в цьому сонячному світлі, зі смаком яблука на губах, я вперше відчув, що не хочу зникати.

 Селена 

Я прокинулася від відчуття порожнечі поруч. На мить серце стислося від жаху — невже він пішов? Невже він знову розчинився в тінях міста, ставши бездушним месником? Але потім я побачила його біля вікна. Він стояв у променях сонця, і його силует здавався таким крихким, що я боялася навіть дихнути.

Коли він простягнув мені яблуко, я ледь не розплакалася. Це було так просто і так неймовірно. Він пам’ятав, як ділитися. Він вибирав бути зі мною в цьому моменті. Я взяла фрукт, торкнувшись його пальців, і відчула, як мій новий Резонанс м’яко вібрує. Його порожнеча більше не була чорною дірою — вона стала тихим океаном, що чекав на перший приплив.

— Дякую, Каю, — прошепотіла я, кусаючи яблуко. Смак здавався божественним, хоча це було звичайне кисле яблуко з покинутого саду адептів.

Я підійшла до нього і обережно обняла зі спини, притискаючись щокою до його неушкодженого плеча. Він не застиг, як раніше. Його м’язи були напружені, але він не намагався відсторонитися. Я відчувала, як його серце б’ється рівно і впевнено. Ми стояли так довгий час, дивлячись на місто, яке прокидалося після кошмару. Ми були вцілілими в катастрофі, яку самі ж і створили, але в цій маленькій кімнаті вежі панував мир.

Я знала, що нам не можна тут залишатися надовго. Валорія, залишки Інквізиції, нові лідери повстанців — усі вони будуть шукати нас. Але зараз, у ці хвилини, ми були просто двома людьми, які снідали в тиші. Я почала тихо розповідати йому про те, як ми виростимо свій сад, де не буде магічних експериментів і битв за владу. Я бачила, як він прислухається до мого голосу, як його погляд стає глибшим. Ми будували наше перше «завтра» на уламках тисячі «вчора». Поступово, крок за кроком, я бачила, як у ньому прокидається життя — не магічне полум’я, а тихий вогник людської душі, який я обіцяла собі захищати до останнього подиху.