Глава 60

Кайден 

Я бачив, як сонце повільно опускається за горизонт, але для мене це не було закінченням дня. Це була просто зміна інтенсивності випромінювання на моїй сітківці. Моє тіло сиділо на холодному камінні, і я знав, що камінь холодний, бо нервові закінчення посилали сигнал у мозок, але цей сигнал не мав жодного емоційного забарвлення. Холод не був неприємним. Тепло не було бажаним. Я був лише біологічною машиною, чия операційна система була стерта до самого завантажувача. Коли жінка з фіолетовим волоссям — та, що називала мене «Каєм» — наближалася, я відчував лише легке обурення в ефірі навколо. Вона була джерелом шуму, джерелом вібрацій, які заважали моїй ідеальній статиці.

Вона почала співати. Звуки були дивними, вони резонували десь у глибині моїх кісток, викликаючи фантомні болі в місцях, де раніше жила магія. Кожна нота була як удар голки в порожнечу. Я дивився на її губи, що ворушилися, і в моїй голові виникла логічна конструкція: «Вона намагається щось повернути». Але що можна повернути в пусту кімнату, де навіть стіни знесені? Я підняв руку і подивився на свої долоні. На них були шрами, що перетиналися в складному візерунку. Я провів пальцем по одному з них, намагаючись згадати метал, що його залишив, але пам’ять була гладкою, як скляна куля. Нічого не чіплялося.

Раптом я відчув, як повітря навколо нас стало густим і липким. Це було не її Світло. Це було щось інше — гостре, як бритва, і абсолютно німе. У провулках з'явилися тіні, які не мали запаху магії. Вони рухалися без звуку, наче шматки самої ночі, що відірвалися від неба. Мої інстинкти, закладені на рівні спинного мозку, спрацювали швидше за свідомість. Мої м'язи напружилися, серце почало калатати швидше, готуючи тіло до бою. Але я не відчував страху. Я не відчував ненависті до тих, хто наближався. Я просто спостерігав за тим, як моя права рука мимовільно шукає на поясі ніж, якого там не було. Жінка все ще співала, заплющивши очі, не помічаючи небезпеки. Я хотів сказати їй «втікай», але слово застрягло в горлі, бо я забув, як формувати звуки, що несуть сенс. Я був порожнечею, яка ось-ось зіткнеться з іншою порожнечею — тими, хто прийшов убити те, що від мене залишилося. Іронія полягала в тому, що вони запізнилися: я вже був мертвий, просто моє серце забуло зупинитися.

 Селена 

Мій спів обірвався на найвищій ноті, коли я відчула, як моє Світло наткнулося на глуху стіну «Ніщо». Це не була темрява Кайдена — вона завжди була живою, гарячою, пульсуючою. Те, що оточувало нас зараз, було анти-магією. «Ті, що мовчать». Елітні кати Валорії, чия кров була замінена на ртуть, а душі випалені ще в дитинстві. Вони були ідеальною зброєю проти таких, як я. Вони не мали Резонансу, їх неможливо було відчути через ефір. Я побачила їх лише тоді, коли перший із них стрибнув із даху, заносячи над головою довгий, чорний клинок із холодного заліза.

Я миттєво звела щит, але клинок пройшов крізь нього, наче крізь дим. Холодне залізо не визнавало магії, воно її розрізало. Я ледь встигла відштовхнути Кайдена вбік, приймаючи удар на плече. Біль був не магічним — він був справжнім, гострим, людським. Кров, гаряча і червона, бризнула на камінь. Кайден впав на бруківку, і я побачила, як він дивиться на мою рану з тим самим скляним виразом обличчя. У його погляді не було навіть іскри впізнавання, навіть тіні того захисника, який колись розірвав би цих убивць на шматки за одну мою сльозу.

— Каю, допоможи мені! — закричала я, відбиваючи наступний удар уламком свого магічного меча, який тьмянів від близькості вбивць.

— Згадай! Ти — воїн! Ти — Кайден!

Навколо нас було шестеро. Вони рухалися синхронно, без жодного слова чи подиху. Це був танець смерті в абсолютній тиші. Я відчувала, як моє Світло витікає з мене разом із кров'ю. Кожна спроба застосувати силу викликала нудоту — «Ті, що мовчать» поглинали магію самим своїм існуванням. Я була загнана в кут. Моя могутність, моя влада над Ядром — усе це було безглуздим проти професійних м’ясників, які не вірили в богів і не боялися демонів.

Я подивилася на Кайдена. Він повільно підвівся, його рухи були дивно плавними, майже механічними. Один із убивць кинувся на нього, вважаючи його легкою здобиччю. Я хотіла закрити його собою, але мої ноги підкосилися. Я бачила, як чорне лезо летить у його горло. І в цей момент щось сталося. Кайден не використав магію. Він не викликав тіні. Він просто перехопив руку вбивці з такою швидкістю, що я почула хрускіт кісток. Його обличчя залишилося незворушним, очі — порожніми, але його тіло згадало тисячі бійок у підворіттях. Він бився як мертвий бог — без жалю, без емоцій, без зайвих рухів. Це було жахливо і прекрасно водночас. Він захищав мене, навіть не знаючи, хто я така. Це був не Резонанс душ. Це був резонанс м'яса і крові, останній рубіж його зруйнованої сутності.