Глава 58

 Кайден

Я дивився на неї й не впізнавав. Моя Селена — та, що пахла грозою та книжковим пилом, та, чиї пальці тремтіли, коли вона вперше торкнулася моєї щоки — зникала. Перед мною стояла стихія. Її силует розмивався чорним маревом, а повітря навколо неї тріщало від голоду. Вона не просто руйнувала камінь, вона висмоктувала саме життя з простору.

— Селено... — мій голос потонув у гуркоті її аури.

Я зробив крок, і шкіру на моєму обличчі миттєво обпалило холодом. Це не був вогонь, це була відсутність тепла. Валорійська «Кров» перетворила її джерело на зворотну вирву. Я відчув, як мій власний Резонанс, те маленьке золото, що залишилося в мені, почало вириватися з грудей, тягнучись до неї. Вона поглинала мене, навіть не усвідомлюючи цього.

Люди на площі кричали, тікаючи в темні провулки. Вони бачили в ній смерть. А я бачив у ній свою єдину причину дихати. Я знав, що зараз станеться. Магістр Тіней колись казав, що Тінь може поглинути Світло, але Світло, що стало Тінню, поглине весь світ.

Я розвів руки. Я не збирався захищатися. Мій план був безумним, самогубчим, «диким», як саме моє життя. Якщо вона хоче пити — я дам їй напитися. Я ввіллю в неї все своє життя, кожну секунду своєї пам'яті, усю свою сутність, доки її джерело не переповниться і не вибухне, очистившись від отрути. Я знав, що після цього від Кайдена не залишиться навіть попелу. Я стану порожньою оболонкою, овочем без душі. Але вона... вона знову відкриє очі й побачить небо.

 Селена

Всередині мене кричали тисячі голосів. Кожен з них вимагав одного: БІЛЬШЕ. Я відчувала магію в кожному камінчику, у кожному серці, що билося неподалік, і мені хотілося розчавити ці серця, щоб випити їхню іскру. Це було непереборно. Валорійська отрута шепотіла мені, що я — королева цього хаосу, що світ має схилитися перед моєю порожнечею.

— Каю... біжи... — я намагалася виштовхнути ці слова крізь зуби, але замість них з моїх губ вирвався чорний туман.

Я бачила його. Він ішов до мене. Божевільний. Смертник. Його золоті очі світилися такою ніжністю, що це завдавало мені фізичного болю. Моя темрява кидалася на нього, наче зграя вовків, дряпаючи його одяг, здираючи шкіру з його рук. А він просто йшов. Кожен його крок був актом неймовірного милосердя, яке я не заслуговувала.

Я відчула, як він торкнувся моїх плечей. Його долоні диміли, обпікаючись об мою ауру, але він не відпускав. У цей момент наші джерела з'єдналися напряму, без жодних бар'єрів. І я відчула жахливу річ: він почав віддавати. Не просто ману — він почав зливати в мене свою особистість.

— Ні! Каю, зупинись! Ти зникнеш! — я хотіла відштовхнути його, але моє тіло вже не слухалося мене. Голод був сильнішим за волю. Я вчепилася в нього, наче вампір, висмоктуючи його спогади, його дитинство в нетрях, його першу крадіжку, його першу думку про мене. Я відчувала, як він порожніє під моїми руками, стаючи легким, наче сухий листок. Біль був такий нестерпний, що небо над столицею почало тріскатися, пропускаючи фіолетові блискавки нашої спільної агонії.

 Кайден

Це було схоже на те, як з тебе живцем здирають шкіру, але не з тіла, а з думок. Коли Селена вчепилася в мене, я відчув, як першим пішов мій гнів. Те, що робило мене Кайденом-бійцем, просто розчинилося в її чорному морі. Потім пішла моя сила. Я бачив, як мої руки тоншають, як зникає м'язова пам'ять про те, як тримати ніж чи меч.

«Бери все», — думав я, хоча думати ставало дедалі важче.

— «Тільки не забудь, як ми сміялися в бібліотеці».

Я бачив, як валорійська отрута всередині неї починає захлинатися. Мій Резонанс був занадто диким, занадто «брудним» для витонченої валорійської хімії. Я отруював її отруту своєю любов'ю. Чорні нитки під її шкірою почали лопатися, випускаючи золоті іскри. Але ціною була моя пам'ять.

Я забув ім'я своєї матері. Я забув назву вулиці, де виріс. Я відчував, як у моїй голові стираються обличчя друзів, обличчя Маркуса... На черзі була вона. Останній бастіон. Я дивився на неї, і її обличчя вже починало розмиватися.

— Хто ти... — прошепотів я, і це був найстрашніший звук у моєму житті.

Я відчував, як остання нитка моєї душі натягується до межі. Ще секунда — і я стану порожнім місцем. Але я бачив, як до її очей повертається фіолет. Як чорнота відступає, стікаючи з її рук на бруківку, наче брудна вода. Вона поверталася. А я йшов у нікуди. Це був чесний обмін. Я завжди був злодієм, і сьогодні я вкрав її у смерті, віддавши натомість самого себе.

Селена

Крик зупинився раптово. Порожнеча всередині мене вибухнула золотим сяйвом і зникла, залишивши після себе лише присмак попелу та крові. Я знову відчувала свої руки. Я знову чула своє серце. Отрута була випалена — вщент, до самої основи мого джерела.

Але ціна...

Кайден висів у моїх обіймах, важкий і безживний. Його очі були розплющені, але в них не було ні золота, ні вогню. Тільки нескінченна, пуста сірість. Він дихав, але це було дихання автомата. Я торкнулася його щоки, гукнула його ім'я, але він навіть не здригнувся.

— Каю? Каю, подивися на мене! — я трясла його, мої сльози падали на його нерухоме обличчя. — Я тут! Я вільна! Будь ласка...