Глава 57

 Кайден

Я відчув це ще до того, як побачив. Мій зв'язок із нею, наш Резонанс, раптом став гірким, як полин. Це не був біль від рани — це був холод, який просочувався крізь наші сплетені пальці. Я підбіг до неї, підхоплюючи за плечі, і жахнувся.

Її шкіра, зазвичай тепла і світла, стала блідою, майже прозорою, а під нею перекочувалися тонкі чорні нитки. Валорійська отрута «Кров Першоджерела» не зникла. Вона не розчинилася в натовпі повністю. Селена прийняла на себе основний удар, і тепер ця іржа роз'їдала її Світло зсередини, перетворюючи його на щось хиже й чуже.

— Селено! Дивись на мене! — я намагався влити в неї свою силу, але вона відштовхнула мою руку з такою силою, що я відлетів на кілька метрів.

— Не чіпай... мене... — її голос звуки не як людський. Це був скрегіт металу об камінь.

— Там... всередині... воно вимагає...

Вона підняла голову, і я заціпенів. Її фіолетові очі стали вугільно-чорними, без зіниць. Навколо неї почало закипати марево, але це не були мої затишні сутінки. Це була порожнеча, яка не створювала, а лише поглинала. Уламки каміння навколо неї почали розсипатися на пил, просто потрапляючи в зону її аури.

Я зрозумів, що сталося. Вона зробила те, що завжди робив я — ввібрала темряву, щоб врятувати інших. Але її джерело, виховане в чистоті Академії, не знало, як перетравлювати таку отруту. Вона перетворювалася на стихійне лихо. Тепер вона була тим самим «монстром», яким інквізитори малювали мене в своїх агітках. І найстрашніше — люди на площі, які щойно молилися на неї, почали задкувати в жаху.

 Селена 

Світ навколо мене став занадто гучним і занадто яскравим. Кожен шепіт городянина відгукувався в моїй голові ударом молота. Я відчувала їхню магію — слабку, тремтливу, і вона здавалася мені неймовірно смачною. Це було жахливо. Моя душа кричала від огиди, але тіло, отруєне валорійською «Кров’ю», прагнуло поглинути все навколо, щоб вгамувати цей нестерпний голод.

— Ідіть... геть! — закричала я, і з моїх пальців вирвалися пасма чорного полум'я, спопеляючи найближчу дерев'яну ятку.

Я бачила Кайдена. Він стояв переді мною, і його золото в очах було єдиною крапкою реальності в цьому хаосі. Я хотіла кинутися до нього, але боялася, що просто вип'ю його до дна. Моє Світло... воно не згасло, воно вивернулося навиворіт. Кожна добра думка перетворювалася на шип, кожна надія — на отруйне жало.

— Селено, зупинись! Це не ти!

— Кайден знову зробив крок вперед, ігноруючи хвилі порожнечі, що здирали шкіру з його обличчя.

— Це я! — мій сміх був сповнений болю.

— Це та Селена, яку ти створив, коли витягнув із вежі! Ти хотів, щоб я відчувала світ? Тепер я відчуваю його весь! Весь його бруд, усю ненависть, увесь цей голод!

Я відчула, як Першоджерело глибоко під землею відгукнулося на мій стан. Ядро знову почало вібрувати, але тепер воно підлаштовувалося під мою агонію. Якщо я не зупинюся зараз, я стану епіцентром нового вибуху, який просто зітре столицю з карти. Валорійці знали, що робили. Вони не змогли вбити нас силою, тому вони вирішили перетворити наше Світло на нашу найбільшу кару.

Я впала на коліна, вчепившись нігтями в бруківку. Мої руки по лікоть занурилися в камінь, який став м’яким від моєї магії. Я бачила, як Кайден розводить руки, готуючись прийняти мій удар. Він збирався зробити те саме, що я зробила для нього в лазареті — прийняти мою темряву в себе, навіть якщо це вб'є його. Але я знала: його джерело вже занадто понівечене. Другого такого Резонансу він не витримає.

                                                                            * * *           

             Вітаю вас! Оновлення виходитимуть щодня, тому не загубіть цю історію серед інших -                           підпишиться на мене, додайте у бібліотеку і дайте знати сердечком❤️, що вона варта того.Дякую                                                                   Вам любі читачі))))