Глава 56

Кайден 

Моя кров закипіла. Це було гірше за інквізиторів — ті хоча б вірили у свій фанатизм, а ці просто збирали врожай, наче жали пшеницю. Я бачив, як один із «мисливців» затиснув у кутку дівчину-квіткарку, чиї руки слабко світилися блакитним. Сфера в його руці вже почала розкручуватися, витягуючи з неї життя.

— Геть від неї! — мій голос прогримів над площею, і земля під ногами «мисливця» розверзлася, випускаючи шипи з чорного каменю.

Він встиг відскочити, але дівчина втекла. Дзеркальний обладунок валорійця блиснув, відбиваючи моє відображення. Він не злякався. Вони були навчені битися з магами, вони знали наші слабкості. Але вони не знали, що я більше не маю слабкостей, які можна обчислити.

— Селено, зараз! — крикнув я, відчуваючи, як сотні переляканих поглядів сфокусувалися на нас.

— Дай їм нитку!

Я розкрив своє джерело на повну. Це було боляче — наче розриваєш власну грудну клітку. Я став якорем, забитим глибоко в Першоджерело. Моя темрява розлилася по бруківці, наче рідка сталь, торкаючись кожного, хто стояв поруч. Я не забирав їхню силу — я давав їм свою опору.

— Не бійтеся! — ричав я, намагаючись перекрити шум битви.

— Тримайтеся за мою тінь! Не відпускайте!

Я відчув перший контакт. Старий коваль, той самий із площі, першим зрозумів, що треба робити. Він «ухопився» своїм вогнем за мою темряву. Потім — та сама квіткарка. Потім ще десятки людей. Це було неймовірне відчуття: тисячі маленьких іскор почали зливатися в один величезний потік. Мій хребет наче перетворився на розпечений прут, але я стояв. Якщо я впаду — вони всі згаснуть.

 Селена 

Кайден тримав фундамент, а я мала стати архітектором цього хаосу. Я злетіла над натовпом, підхоплена потоками теплого Світла. Мої руки малювали в повітрі складні геометричні фігури, поєднуючи іскри людей у єдину мережу Колективного Резонансу.

— Дихайте разом зі мною! — мій голос звучав прямо в їхніх головах.

— Один вдих на всіх!

Я бачила, як «Пожирачі Душ» у руках валорійців почали перегріватися. Вони не могли всмоктати таку кількість енергії, яка була зв'язана в один вузол. Сфери тріскалися, вибухаючи осколками, що ранили самих загарбників. Дзеркальні обладунки більше не відбивали магію — вони почали плавитися під тиском загальної волі городян.

Але Валорія не збиралася відступати так просто. Капітан їхньої групи, чоловік із холодними, як сталь, очима, підняв свій важкий меч. На лезі закипіла чорна рідина — «Кров Першоджерела», отрута, здатна розчинити будь-який зв'язок. Він направив удар прямо в центр нашого ланцюга — у Кайдена.

— Ні! — я кинулася навпереріз, виставляючи щит, але отрута почала роз'їдати моє Світло, наче іржа — папір.

Я відчула, як наш Колективний Резонанс здригнувся. Люди на площі захиталися, їхня віра похитнулася від першого ж серйозного опору. Біль Кайдена передався мені, а мій — усім іншим. Ми стали одним величезним організмом, і зараз цей організм помирав від однієї маленької рани.

У цей момент я зрозуміла головну таємницю, про яку мовчала Академія. Колективна магія — це не про кількість сили. Це про готовність розділити біль. Я перестала боротися з отрутою. Я ввібрала її в себе, дозволяючи їй пройти крізь моє джерело до кожного городянина.

— Тримайте цей біль! — закричала я.

— Кожен по краплі! Поділіть його між собою, і він не вб'є нікого!

І сталося диво. Тисячі людей прийняли на себе малу частку тієї отрути, яка мала спопелити мене. Вона розчинилася в масі, ставши лише легким поколюванням. Ми вистояли. Наша спільна аура спалахнула таким сліпучим сутінковим сяйвом, що валорійці просто осліпли. Їхній капітан відлетів до стіни, його меч розсипався на іржаві ошурки. Ми не просто відбили атаку — ми показали їм, що світ більше ніколи не буде колишнім.